Усередині смерділо пряженим салом. У темряві серед білого дня горіла масляна лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена — та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному ліфчику постукувала каменем по залізному стрижню — чеканила щось на мідній пластині. — Привіт, Філумено, — сказала я. Вона схилила голову: — Мій володар дозволить мені говорити? — Говори, — дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим. — Здрастуй, Ліно, — мовила Філумена, не підіймаючи очей. — У тебе чудовий вигляд. Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору. — Уймо, нам треба поговорити… — почала я. Він кивнув: — Вони битимуться. Навіть якщо для цього мені доведеться власноруч задушити кожного третього. Ти побачиш: післязавтра вдосвіта я приведу їх у замок. Мені здалося, що Уйма перебільшує свої лідерські здібності. Сьогодні вони ще слухаються його, та й то неохоче. А завтра з’їдять, адже Оберона не існує й усе дозволено. — Післязавтра, — повторила я механічно. — Уймо… ти коли-небудь бачив цю книгу? — Я не великий аматор читання, — кинув він байдуже. Я спробувала пригадати, чи вміє Уйма читати взагалі — й не згадала. — Філумено, а ти? Вона запитливо глянула на чоловіка. Уйма їй кивнув. Філумена отримала дозвіл розтулити рота і майже слово в слово повторила сказане Ельвірою: — Це книга-перевертень. Але вона поламалася. «Горище Світу» — підручник, книга премудрості для мудреців-початківців. — Ти ніколи не бачила цієї книги… в Оберона? — Ні. Я не знайома з цим паном. — Моя дружина не знайома ні з ким, крім мене, — підтвердив Уйма із похмурим самовдоволенням. Я задихнулася: — Уймо… невже навіть ти не пам’ятаєш короля?! Принцеса продовжила свою справу — чеканила по міді, постукуючи металом об метал. Уйма зсунув брови, й мені на мить здалося, що зараз він знову закричить: «Жритраву!» — Короля? Мого татуся, Охру Кісткогриза? — Оберона. Згадай: ти служив йому. Це він зробив тебе правителем островів. Він навчив твій народ не їсти людей… — Я нікому не служу, — глухо пророкотів Уйма. — Я сам зробив себе правителем… коли татусь Костогриз на смерть вдавився вареною ріпою. Що ж до людського… Він насупився й довго мовчав. Його обличчям блукали тіні, він силкувався пригадати й не міг. Це був Уйма, якого я знала й любила, — але це була зовсім інша людина. Людожер. І не «колишній», як я завжди вважала. — Ти будеш битися, магу дороги? — запитав він нарешті. — Неодмінно, — сказала я стомлено. — А тепер вибач — я піду.
Сонце заливало вулиці покинутого, порожнього міста. Навіть мародери пішли геть. Навколо замку горіли багаття, майоріли намети; я здаля впізнала табір принца-деспота. Нерухомо височіли вартові, стирчали до неба піки зі штандартами, й навіть дим від польових кухонь корився, здавалося, наказам командувача. Поруч стояли ополченці — і в тих усе було інакше. Вчорашні городяни розташувалися вільно, мов на пікніку, в центрі кожної компанії стояло барильце. Не знаю, де вони взяли стільки вина. Ополченці пили, співали та надсадно реготали. Від цих веселощів морозом обсипало спину; люди сподівалися залити вином свій острах, але виходило кепсько. Я згадала Сарану в пустелі, звернені до мене пласкі обличчя. Схотілося підійти й сказати п’яним ополченцям: розбігайтеся, вас усіх уб’ють, Королівство приречене… Замість цього я запитала голосно: — Ви пам’ятаєте Оберона? Хтось не розчув. Хтось повернув голову: — Ого, маг дороги… — Привіт, дівчиську! — Ви пам’ятаєте Оберона?! — Кого? — Був у нас такий рибалка, рудий… Тільки кликали його Оребоном… — Випий із нами, магу! Я на мить завагалася. Може, й справді випити? Вино не
