Біля каси зібралася невеличка черга, але дівчина- продавець ні на що не звертала уваги — вона слухала Максиміліана. Некромант умів незбагненним чином здогадатися, що людина хоче почути, й сказати їй — багато разів — саме це. Дівчині здавалося, напевно, що цей цікавий хлопець у чорному — її добрий і давній друг. За п’ять хвилин Максиміліан уже знав, що Царьков О. В. — досить відомий автор, а за десять дівчина видобула (зі столу в начальниці!) довідник Спілки письменників. За п’ятнадцять хвилин ми вийшли з книгарні, причому я встигла заплатити за книгу в останній момент — Максиміліан це вважав не обов’язковим. — Більше так не роби! — Що я знову накоїв? Чому страждає твоє вразливе сумління? Може, тому, що ми в шаленому темпі отримали вкрай важливі відомості? І, не чекаючи на відповідь, Максиміліан підняв руку. Зупинилося перше-ліпше авто — BMW. Чоловік за кермом найменше нагадував таксиста чи «грака»: це був бізнесмен, котрий собі їхав куди-небудь на засідання правління, — у костюмі з краваткою, огорнутий запахом дорогого одеколону, з грубенькою барсеткою на задньому сидінні. — Максе! — я вчепилась некроманту в плече. — Що ти робиш?! — Сідай. Ми вдвох сіли в чоловіка за спиною. Цілу дорогу Максиміліан, схиляючись уперед, плів щось про відсотки, про поточний квартал, про частку ринку, конкуренцію, — якусь несосвітенну дурню, від котрої в мене вуха свербіли. Чоловік кивав, дуже задоволений; мені було страшнувато. Влада, яку Максиміліан мав над людьми в нашому світі, подобалася мені дедалі менше. Крім того, я ж не щодня сідаю в BMW до незнайомих бізнесменів. Мобільник у водія дзвонив, не вмовкаючи, але той наче не чув. Так, під мелодію «Прєкрасноє дальоко», ми приїхали за адресою, вибралися з машини, попрощалися з водієм і пірнули в під’їзд. Я перевела подих. — Царьков Олексій Вікторович, — пробурмотів Максиміліан, вивчаючи список мешканців. — Ліно, прошу тебе, просто мовчи. — З якого це дива?! Повз нас пройшла тітонька з собачкою. Дуже підозріливо глянула: — Ви до кого, молоді люди? — До Олексія Вікторовича, — без затримки відповів Максиміліан. — Із приводу зустрічі з читачами. Він потрусив перед носом у тітоньки фірмовим пакунком із книгарні. — Он як, — сказала тіточка ледь приязніше. — Боню, ходімо! І вивела собачку надвір, а я тільки тепер побачила, що під’їзд, у який ми без праці ввійшли хвилину тому, було замкнено двома величезними замками — кодовим і магнітним. Максиміліан, не озираючись, рушив угору сходами, й мені не лишалось нічого іншого як наздогнати його. Будинок був дуже старий, із височенними стелями й без ліфта. Тиньк стемнів і розтріскався, на підвіконнях лежав пил, жмути павутиння звисали з карнизів, ніби на горищі світу, де триста років ніхто не прибирав. — Хто він такий, цей Царьков? Ти коли-небудь про нього чув? — Не чув. Може, він і ніхто. Але здається мені, ми правильно вхопилися за ниточку. Зараз і перевіримо. На п’ятому поверсі Максиміліан зупинився перед чорними дверима, оббитими курним дерматином. Ні на мить не засумнівався, подзвонив; я позаздрила його впевненості. Мені б так сміливо дзвонити в чужі квартири! — Хто там? — почувся невдоволений голос. — Сусіди знизу! — плаксиво заторохтів Максиміліан. — Ви нас затопили! Зі стелі капає! — Де? — чоловік за дверима розгубився. — У ванній! У кухні! В туалеті! Ідіть подивіться, зараз на третій проллється! — У мене нічого… — чоловік за дверима вже виправдовувався. — У мене все сухо… — Зайдіть до нас у квартиру! — надсаджувався Максиміліан. — Мати всі цебра підставила, ганчірки підстелила, а в нас був свіжий ремонт! — Та що ж це за… Заскреготів замок — один, потім другий. Двері відчинилися, на порозі став чоловік у трикотажному спортивному костюмі — не товстий, не худий, увесь такий кругленький, неначе надувна іграшка. На його тім’ї, що вже почало лисіти, стирчали рудуваті волосинки. Максиміліан зробив крок уперед; довгі пальці некроманта зімкнулися на горлі письменника. Надувний чоловік кволо скрикнув. Максиміліан, який важив удвічі менше, затяг його у квартиру, наче кошенятко. — Ліно, зачини двері… Тепер мені пропонувалося брати участь ще й у розбійному нападі. Я причинила за собою двері помешкання — ми опинилися в темному, тісному й вузькому коридорі. Мене трусило, долоні змокли, я мовчки проклинала некроманта. Але власник помешкання злякався ще дужче. У нього підігнулися ноги, він майже не пручався, поки Максиміліан волік його коридором. У великій кімнаті з розсохлим паркетом, зі старою тьмяною люстрою і понурими меблями вздовж стін некромант штовхнув бранця на широкий прочавлений диван. — Привіт від Оберона, Олексію Вікторовичу. Надувний чоловічок розтулив був рота з наміром заволати на все горло — і раптом захлинувся. — Неправда, — сказав він, переводячи переляканий погляд із мене на Максиміліана й назад. — Оберон не посилав би некроманта. Ти брешеш! Максиміліан задоволено кивнув. Я дивилася на письменника витріщеними очима; сама, якщо чесно, до останньої хвилини не вірила, що в нашому світі може критися під
