криюся, ні від кого не ховаюсь, публікую чарівні історії… — Для молодшого шкільного віку? — ущипливо поцікавилась я. — Так, — він потер долонями своє пом’яте, брезкле обличчя. — Що таке «Горище Світу»? — запитав Максиміліан. — Дитячий підручник у Королівстві. Названий за ім’ям цієї самої легенди, про чарівний склад мудрості. Власне, я використав назву, як використав і легенду… Максимі ліанові чорні очі повужчали; він дістав із фірмового пластикового пакетика Оберонову книгу: — А це що? — Ой, — тихо сказав надувний чоловічок. Максиміліан підступив до нього з насінинками правди; той покірно проковтнув черговий круглячок. — Це книга-перевертень, — сказав він якось дуже стомлено. — Пам’ятка магічного мистецтва. Вона змінювала подобу з власної волі, найчастіше вдавала з себе простий підручник. Але одне з її п’яти облич було — Довідник забороненої алхімії, власне, я вперше займався своєю справою… Спокусився рецептами з цього довідника. Він потер живіт. У його шлунок звалилося чотири «насінинки» підряд — це не жарти. Хоча мені, пригадую, доводилося ковтати й більше. — Що потім сталося з цією книгою? — Я передав її Оберону — добровільно, прошу зазначити. Дайте мені ще насінинку, якщо хочете переконатися: добровільно! Максиміліан виконав його прохання: — Де зараз Оберон? — Га? — письменник злякався. — Я не маю жодних відомостей, гадаю, у Королівстві… Ми не бачилися звідтоді, як… Він раптом сповз із дивана й став перед нами на коліна: — Я вас прошу, добродії маги… Я вже багато років живу тихо, мирно, я виправився, присягаюсь! Мені нестерпне нагадування… про моє минуле… Я ні в чому не винен, я просто дитячий письменник! Неприємно, ніяково було на нього дивитися. — Та перестаньте! — сказала я несподівано тонким голосом. — Ніхто не збирається вас… Я затнулася. Максиміліан кинув на мене довгий, лінивий погляд. Мені раптом стало тужно. Чого я очікувала? Що ця людина пояснить усі таємниці й на пальцях розтлумачить, де шукати Оберона? — Виходить, ця книга належала вам, — сказав Максиміліан тоном слідчого. Хоч яким був огидним вигнаний із Королівства алхімік, некромантова пиха в такій ситуації здавалося мені дурнуватою спробою самоствердження. Тим більше, що надувний чоловічок, як і раніше, стояв на колінах. — Належала, — покірно погодився письменник. — І перетворювалася за вашим бажанням? — За власним бажанням! Вона мала власну волю… Доволі лиху. Коли я передав її Оберону, вона не пробачила… Не побажала служити Королю… і в спробі звільнення сама себе вбила. Те, що ви тримаєте в руках, — він спробував посміхнутися, — це пам’ятка… на кшталт мумії книги. — Та встаньте! — не витримала я. — Сором дивитися. Письменник покірно забрався назад на диван. Якийсь час ми з Максиміліаном у тиші слухали його сопіння, схлипування й зітхання. — А де король? — нарешті боязко запитав колишній алхімік. — Із ваших запитань я можу зрозуміти… що ви його чомусь шукаєте? Я глянула на Максиміліана. Некромант мовчав. Навколо висихав паркет, залитий водою з розбитої вази, на вікні вітер торкав брудну тюлеву фіранку, велика муха монотонно постукувала в скло. — Оберона в Королівстві нема, — сказала я. — Більше того — ніколи не було. Його всі забули. Письменник невпевнено посміхнувся: — Це жарт? — Ні. Його посмішка застигла. Він знову заходився терти обличчя, начебто бажаючи зняти його, як маску: — Так не буває, добродії. Я не хочу припускати, що ви свідомо мене дурите… З кожною хвилиною він здавався дедалі жалюгіднішим. У нього навіть губи тремтіли. — Ми були на вивороті світу, — похмуро повідомив Максиміліан. — Головна нитка, від якої тягнуться всі вузли, пов’язана з цією книгою. Він витрусив на долоню зо двоє нових зерняток. Письменник помотав головою: — Я вже розповів вам усе, що міг… Запитаєте, що я знаю про зникнення його величності — я відповім: «Нічого». Я був колись непоганим ученим, складав зілля… Але я не маг і не провидець. — А порадити могли б? — запитала я несподівано для себе. Максиміліан поморщився. — Порадити? — він глянув на мене з дивним блиском у очах. — Порадити… Що саме, магу дороги? — Як знайти Оберона? Де його шукати? Як дізнатися, що з ним трапилось? — Порадити, — повторив він утретє, начебто в цьому слові звучала нечутна для нас музика. — Що ж, давайте міркувати. Оберон — найбільший король із усіх, що будь-коли жили в населених світах… Хто міг здолати його? Серед магів йому рівних нема… — Як щодо Туманної Бабери? — невпевнено припустила я. — Тобто Королеви Туману? — А, — письменник потер м’які долоні, — це демонічна істота, що живе між світів і прагне все суще звести до туману над прірвою… Вона має владу, поки Королівство в дорозі, чи ж тобі не знати цього, магу дороги. Але вона хила проти короля в його Королівстві… Принаймні так вважалося дотепер. Муха нарешті відшукала кватирку й вилетіла назовні. Й дарма — надворі, здається, нависла гроза. — Дозвольте глянути? — пробурмотів господар. З улесливою посмішкою він узяв книгу в Максиміліана, котрий віддав її не без вагань, і почав переглядати сторінку за сторінкою, не пропускаючи нічого. — Виходить, ви вийшли на виворіт, — здавалося, тепер надувний чоловічок почувався впевненіше. — Це не кожному магові до снаги… Виворіт — небезпечне місце, ой, небезпечне… Але правильно, правильно. Те, про що забули, не існує. Тільки на вивороті знайдуться сліди… Якщо їх ще не встигли замести. Від цих його слів у мене мороз пробіг поза шкірою. А він перегортав собі й далі, примовляючи: — Он як тебе перекособочило… Тут віршики для дітей, тут сторінки злиплися… Бувало, оберталася вона «Історією магічної зброї», ото вже було чтиво, так чтиво… А це що? Одна зі сторінок раптом вилетіла, здійнялася, наче підхоплена сильним вітром, і тільки за мить по тому я зрозуміла, що це не сторінка, а вкладений аркуш. Він ще не встиг
Вы читаете Зло не має влади
