долетіти до підлоги, як ми з Максиміліаном схопили його з двох боків — і ледь не порвали. — Обережно! Що ти робиш! Аркуш був майже прозорий, дуже тонкий і крихкий, немов крижинка. Можливо, на ньому колись було написано кілька слів нагорі сторінки, але згодом бліде чорнило вицвіло майже до невидимості. Сам аркуш був чистим, якщо не зважати на кілька давніх ляпок. — Це закладка, — перший зміркував Максиміліан. — Яка сторінка була закладена? Письменник простяг йому розгорнуту книгу. Одна сторінка була жовта, з дуже чітким стародавнім шрифтом — рецепт соління грибів. На іншій сторінці, білій, із обшарпаними краями, була гравюра: дуже довгий тонкий меч із отвором, схожим на вушко голки, на самім кінчику клинка. Мама колись ходила на курси крою та шиття — отож, цей меч дуже мені нагадав голку на швейній машинці. — Ім’я цього меча — Зшивач, — сказав письменник, розгладжуючи сторінку. — Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого та захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення шлюбу, зшиваючи нареченого з нареченою шлюбними зв’язками… Ми з Максиміліаном заговорили одночасно. — Допомагає в пошуку зниклого! — вигукнула я. — Де зараз цей меч? — уривчасто запитав Максиміліан. За вікном ударив грім. Із тріском зачинилася кватирка й прихопила дерев’яними щелепами край тюлевої фіранки. Письменник облизав губи й заговорив глухуватим, урочистим, рівним голосом, начебто цитуючи, повторюючи завчене напам’ять: — «Зшивач — меч, який підшиває виворіт, єднає його з реальністю там, де продерлася основа. Дається в руки магові, що ніколи не чинив зради, не замішаного в некромантії, раз у житті, за нагальної потреби. Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, аби довірив тобі Зшивач, — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане». Новий порив вітру вщент розтрощив кватирку. Задзвеніло скло. Розділ восьмий
Некромант за роботою
У Королівстві теж псувалася погода. На обрії позначилася хмара, поки що невеличка, але дуже неприємна з вигляду. Сонце повільно тонуло в поволоці. Поривами налітав вітер, і порожнім Обероновим кабінетом гуляли протяги. Ми сиділи на підвіконні. Часті переходи зі світу у світ діяли на мене не надто добре — голова паморочилася, наче я півтори години провела на гойдалці. На стіні, як і раніше, вовтузилися бійці та будівельники, стовп пилу від каравану, що віддалявся, ще не влігся на обрії. — Чому некромантів ніхто не любить? — втретє жалібно поспитав Максиміліан. — Виходить, нам потрібен цей Зшивач? — Певна річ! «…має властивість єднати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті…» — Ти думаєш, Оберон планував своє зникнення і навмисно поклав закладку на потрібній сторінці? — «Меч, що підшиває виворіт, що єднає його з реальністю там, де продерлася основа», — нагадав мені Максиміліан. Пам’ять у нього була чудова — йому б до інституту вступити, вчився б заввиграшки. — Якось це підозріло… — знову почала я. — У тебе є кращий план?! — Нема. — Виходить, мусимо добувати Зшивач. Як, цікаво, можна звертатися до «великого воїна, що давно залишив світ», не вдаючись при цьому до некромантії?! Я перебирала в пам’яті все, чого навчали мене Оберон і Гарольд: лікувати рани, бачити в темряві, літати, битися. Відчувати небезпеку. Пошуку чарівних мечів мене ніхто не навчав, та й не потрібен мені меч: навіщо, коли є посох? І ще один маленький хробачок тихцем гриз мене зсередини: Зшивач давався в руки тільки магові, котрий ніколи не чинив зради. Що як ми знайдемо «великого воїна», я звернуся до нього зі своїм проханням, а він візьме та й відповість: ні вже, Олено Лапіна! Пам’ятаєш, як ти зрадила Оберона, коли погодилася допомогти Олександрові залишити Королівство, втекти з-під Оберонової влади й отримати свою корону?! Король начебто визнав, що це була не зрада, а помилка. Але король завжди добре до мене ставився. А «великий воїн» може не виявитися настільки великодушним. Максиміліан тим часом походжав кабінетом, раз у раз спотикаючись об ніжку ослона, не помічаючи цього, куйовдив обома руками біляві кучері, бурмотів собі під ніс: — Великий воїн, що давно полишив цей світ… Великий воїн… Треба… доведеться, Горгона б мене взяла… — Максе, — почала я обережно. — Можемо ми обійтися… — Не можемо! — його бліді щоки гарячково пашіли, давненько я не бачила Макса таким схвильованим. — Зараз же, негайно, цієї миті. Насувається гроза… Це добре… У грозу легше… Тільки ось що: треба зайти на кухню. Просто зараз.
