Зло не має влади

із дружиною, бачимо, замок порожній… Відшукали Гарольда, а там і хлопці підтяглися. Їхні високості надійшли, — Уйма шанобливо вклонився Ельвірі. — Кепські тут справи, Ліно. Канцлер тужно зітхнув. Філумена очужіло відклала наточену сокиру й взяла Уймин тесак, неабияк надщерблений, з засохлими темними плямами. — Що це в тебе, магу дороги? — голосно й холодно запитала Ельвіра. Я простежила за її поглядом: принцеса дивилася на залізний череп, приколений до моїх штанів. — А, це, — я поквапливо зняла його. Уйма схилив голову до плеча: його посмішка танула: — Ліно? Що ж, правду сказав старший маг, і ти з некромантом злигалася? Вони дивилися на мене — десять пар очей. Тільки Гарольд, як і раніше, — повз мене. Залізний череп, виданий Максиміліаном, пропікав долоню — але моя ніяковість дуже швидко змінилася злістю. Щойно я готова була мимрити, виправдовуватися, пояснювати, як воно було насправді. Тепер, за єдину мить, я дуже виразно уявила собі, як жив усі ці роки Максиміліан. Відчуження, усмішечки, гримаси, бридливе розуміння в голосі: а-а, він же некромант… — Я ні з ким не «злигалася», Уймо, — ліва моя рука вчепилася в посох, права стисла руків’я Зшивача. — У мене є друг. Який потрапив у велику халепу. Вам не подобається, що він некромант?! Стражники перезирнулися. Філумена відклала тесак. В Ельвіри витяглося її вродливе обличчя; Олександр дивилася спідлоба. Канцлер безнадійно хитав головою. Уйма насупився. Гарольд навіть не обернувся. — Мені теж не подобається, — сказала я крізь зуби. — Але він пам’ятає Оберона. А ви, такі шляхетні, — ні. Здалося мені чи ні — але Гарольд ледь здригнувся. Начебто йому дуже хотілося глянути на мене, але він стримався. — Ви хоч зрозуміли, хтось із вас, що цей некромант зробив? — я високо задерла підборіддя. — Він відволік Сарану від нашого замку, викликав вогонь на себе! — Він зрадник, — пророкотів Уйма, і його жовті очі повужчали. — Кого він зрадив? — Королівство. Він захопив трон, — різко кинув Олександр. — А кому цей трон належить по праву? Га? Ну-бо, згадайте, принце! У Олександра сіпнулася повіка. У вежі зробилося дуже тихо, тільки хлюпотів іззовні дощ та потріскували вогкі поліна. — Якщо маг дороги захищає некроманта, — так само холодно промовила Ельвіра, — виходить, маг дороги теж винен у зраді. — Що?! Навершя мого посоха налилося червоним. Ельвіра презирливо скривила губи. Я стрималася; зараз мені в жодному разі не можна було втрачати рівновагу. — Ви хоч розумієте, що таке Королівство? — почала, переводячи погляд з обличчя на обличчя. — Як воно влаштоване зсередини? Це не просто люди, не просто придворні посади, трон і таке інше. Це живий організм, що пов’язує повсякденний світ із чарівним, як оцей меч, — я витягла Зшивач, — пов’язує виворіт усього сущого з лицем його! І в мить, коли ви забули Оберона, — ви, всі! — Королівство почало руйнуватися зсередини. Не Сарана його губить! Його губите ви, ось ви, які тут сидите й дивитеся на мене! Тому що всі ви знали Оберона. Ви всі його забули. Кожен із вас! Уперше за кілька годин я взяла Зшивач до рук. Меч здавався страшенно важким і трусився, мов поруччя автобуса. Клинок був мокрий; я очужіло подумала, що слід би його висушити й змазати, але цієї миті понурий гачконосий канцлер раптом підстрибнув і заволав на всю вежу: — Зшивач! Це ж Зшивач! У неї Зшивач! Він дивився на меч у моїх руках, начебто я тримала екзотичну змію. — Зшивач! Королева… Він захлинувся. Його очі, що раптом покруглішали, затуманилися, начебто він силкувався щось пригадати. — Королева… Це її меч. — Це нічий меч, — м’яко виправила я. — Але його можна здобути для важливої справи. Королева змогла отримати його — змогла і я. — Королева, — повторив канцлер і раптом заходився швидко терти скроні. — Королева… Вона шила цим мечем. Шила виворітні нитки. Вона вмерла, магу дороги, цей меч погубив її. — Не меч. Виворіт. Канцлер не слухав мене. Усі, хто сидів навколо багаття, дивилися на нього; він ухопився за рештки свого ріденького волосся та рвонув, начебто бажаючи стягти голову з пліч: — Королева. Я пам’ятаю… Але там було щось іще. Хтось іще. Зшивач… Королева… І ще хтось був! — Король, — шепнула я. Тепла хвиля мурашок підняла сторч волосся в мене на тім’ї. Я від кого завгодно чекала, що він перший згадає Оберона, — тільки не від канцлера. — Король, — повторив він недовірливо. — Так… напевне… Але я не пам’ятаю. Стільки щоденних турбот… Укази… Податки… — Але ви ж згадали Зшивач! Він дивився на мене й нечутно ворушив губами. — Я вже старий, — озвався нарешті. — У мене дуже погано… з пам’яттю. Ниють кості… Незабаром ми всі помремо, навіщо ж мучитися наостанок… І, весь такий згаслий і справді постарілий, сів знову до вогню. Губи в нього ворушились, але жодного слова не можна було розібрати. Я постаралася впоратись із розчаруванням. — Слухайте мене, — голос у мене почав хрипнути. — Я розповім усе. У нас дуже мало часу… Гарольд легко підвівся. Накинув плаща, підхопив уламки свого посоха й покрокував до виходу. — Ану стій! Я стала йому впоперек дороги. Мій власний посох майже вперся навершям йому в живіт: — Я змушу мене вислухати. — Не змусиш, — він глянув на мене вперше за стільки часу, й очі в нього були, як підмерзле болото. — Геть з дороги. — А ти зруш-но мене. Навершям мого посоха з тріском застрибали іскри. Зшивач трусився, мов у лихоманці. Гарольд був вищий за мене на дві з половиною голови, утричі ширший у плечах і важив, напевно, вчетверо більше — але його посох було зламано. — Сядь на місце, Гарольде. Він примружився: — Зброя? Проти мене? Витримувати його погляд було непросто, але я змусила себе не відвертатися. — Швидко він тебе навчив, — чи то сказав, чи виплюнув Гарольд. — Гідна учениця некроманта. — Сядь! — прошипіла я. Від несправедливості його слів мої щоки спалахнули майже так само яскраво, як навершя посоха. — Гаразд, —