відгукнувся він глухо. — Ліно, мені треба з тобою поговорити. Він назвав мене Ліною — чи мені почулося?! Вузька крита галерея вела з вежі в замок. Ми зійшли гвинтовими сходами, одне за одним рушили темним коридором і зупинилися в кімнаті відпочинку для сторожі. Тут, як і скрізь у замку, панував безлад — але серед мотлоху на підлозі, порожніх барил, друзок, ганчір’я, майже не лишилося нічого придатного: ідучи, нові підданці некроманта винесли все, що змогли. Гарольд хвилину помовчав. Потім простяг руку в мене над головою: — Оживи. Я давно забула це відчуття. Чужа сила, роблячись моєю, ринула, заповнила, підкинула вгору, змусила спину випростатися. Раптом зникли іскри перед очима, перестали горіти повіки, вщух дзвін у вухах. Я почувалася так, ніби це був сонячний ранок неділі після довгої, спокійної ночі. — Ти забагато віддав, — пробурмотіла я. — Я ще дужий, — відгукнувся він сухо. — Розкажи мені про короля. — Зараз? Але ж Сарана… Кожна хвилина… — Я мушу знати! Не можу повірити… Я пам’ятаю, як ми йшли невідкритими землями, ти була з нами… Пам’ятаю Ланса. Пам’ятаю, як він загинув… Гарольд замовк, безгучно заворушив губами. Далі заговорив глухо, дуже низьким голосом, начебто заклинання читав: — Ми йшли. Отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з тобою та з Лансом стали, тримаючи оборону, між нами — всі люди… І стояли так три доби без перепочинку. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Зійшла лавина. На Ланса. Він її посохом утримав… Поки ми рятували людей… А як тільки всіх витягли — він упав. Там і залишився… — Гарольде! Мене не було з вами, коли загинув Ланс! Ми з Олександром і Ельвірою відбилися від Королівства в дорозі… Ти пам’ятаєш? — Пам’ятаю, — він стягнув з голови чорну зі сріблом хустку й витер зопріле чоло. — Але нас було троє. Тримати таку оборону вдвох неможливо. — То хто ж був із вами третій, га? Гарольд мовчав. — Ти не пам’ятаєш?! — Але ж ніхто не пам’ятає, — пробурмотів він, виправдовуючись. — Ніхто в Королівстві… — Некромант. Принц-деспот. — Прокляття! Він щосили копнув чоботом тріснуте барило. Підгниле дерево розлетілося на друзки. — Це якась мара, — прогарчав Гарольд. — Я звик тобі вірити. Я завжди тобі вірив. Але чому на твоєму боці стільки мерзотників?! Цей алхімік… Некромант. Принц-деспот. Чому вони пам’ятають, як ти кажеш, а я — ні?! Я стисла зуби: — Ти коли-небудь був на вивороті світу?
Щоб зрівнятися з ним ростом, довелося видертись на підставку для зброї. Мої долоні, усі в шрамах після Зшивача, зіткнулися з його шкіряними рукавичками. — Геть усе має дві сторони… Я не встигла закінчити формулу, як риси Гарольда здригнулися й поплили перед очима. Зникла борода, вкоротилось волосся, я впізнала себе й зробила крок уперед; все-таки зі Зшивачем виходити на виворіт приємніше. А так — нудота підступає, наче з висоти стрибаєш. Туман перед очима розійшовся. У кімнаті сторожі, схоже, ніяких особливих рішень не приймали, долі не ламали, навіть помітних помилок не робили: ниток біля стін було мало, петлі невеличкі й акуратні. Туман, що нагадав про неприємне, клубочився над самою підлогою. Зате Гарольд стояв, увесь обплутаний нитками, наче жертва божевільного павука. Чорні, кольорові, якісь білясті, вони прошивали його наскрізь — руки, обличчя, шию, груди; мені стало моторошно. Гарольд мовчки перебирав поплутані петлі. Руки в нього дедалі дужче тремтіли. — Ліно, це якесь лихе чаклунство. — Це виворіт. — Тоді що зі мною? — Це виворіт… Дивися. Я зняла з пояса Зшивач. У вушку голки червоним струмочком яскріла нитка Оберона, світилася в тумані, здригалася й губилася без сліду в неймовірному ковтуні, що обплутував Гарольда. — Ти забув короля. Марно таке не минає. — Це неправда, — сказав він різко. — Мара! Зшивач у моїй руці рвучко сіпнувся. Вістря підскочило, націлилося Гарольдові у обличчя — в праве око. — Ти не вмієш володіти мечем, — сказав він глухо. — Це Зшивач. Він сам… Меч у моїй руці трусився, майже як відбійний молоток. — Опусти зброю, — сухо сказав Гарольд. — Не можу! — Розтисни пальці. — Не можна. Коли Зшивач шиє… Я не скінчила мову. У казках нерідко розповідають про мечі, що мають власну волю й силу. Зшивач насправді не був мечем — це я пізніше зрозуміла. Він був Зшивачем — голкою, що з’єднує розірвані нитки на вивороті. Усякий, хто тримав її за руків’я, перетворювався на швейну машинку. Зшивач тяг мене за собою, як дитина волочить качечку на коліщатах. Фехтувальні прийоми в нього базувалися більше на уколах, ніж на ударах — не дивно при його занятті. Я зрозуміла, що коли не зосереджуся зараз, не викличу на допомогу всю свою фізпідготовку — зап’ястя мені зламають, руку звихнуть, а якщо дуже не поталанить — і відрубають.
