його… хоча б зараз. — Я спробую. Він відстібнув плащ і кинув на каміння. Розпростав плечі, торкнувся руків’я меча при поясі, глибоко зітхнув: — Летимо. Я простягла йому залізний череп на іржавій шпильці. — Приколи куди-небудь. Це знак. Щоб свої не підстрелили.
Хмари розходилися. Гарольд летів дуже напружено, невпевнено, постійно силкувався знизитись. Він боявся висоти, хоч не виказував цього; тим часом під нами з’являлися вже дозорні загони Сарани. — За хмари! — було важко перекричати вітер. — Вище, Гарольде! Нас пристрелять! Зрештою я взяла його за руку. Колись Оберон літав зі мною отак, і я почувалася надзвуковим винищувачем; зараз, тримаючи за руку дорослого, сміливого, сивого чоловіка, я раптом зрозуміла, що страхую його. Підтримую. Як мене підтримував Оберон. Ми злетіли вище найпершого шару хмар. Він був не дуже високий, драний, і в дірки нам відкривалася рівнина внизу; там не лишилося ні гаю, ні кущика, але й Сарани там не лишилося — вся її маса ринула до скель. Ревли, не вмовкаючи, роги, й це ревище тонуло в кам’яному гуркотінні: трусилися, обвалювалися скелі. Над ними хмарою стояла курява — і чорний дим. — Що вони роблять?! Сарана штурмувала хребет. Стоноги дерлися по стосах своїх загиблих родичів. Вершникам не потрібні були сходи, мотузки, альпіністське спорядження — вони просто перли, завалюючи пролами й щілини тілами найперших. Вони йшли по головах, по спинах, підіймалися на неприступні скелі та стрибали з них, розбиваючись, вистеляючи шлях тим, хто йшов слідом. А проти них воювали скелі. Зсувалися, плювалися вогнем, кидалися уламками. Струшували з себе, як величезна тварина струшує комах зі зморшкуватої шкіри. Скелі воювали, викидаючи з тріщин полум’я і дим, знищуючи самих себе, розвалюючись, а Сарана все перла й перла. У долині між двома хребтами її натиск трохи послабшав. Як вода, перш ніж ринути через греблю, збирається у велике озеро — так маси вцілілих вершників зібралися в купу, наче вариво в казані, й щохвилини їх більшало. Я стисла Гарольдову руку. Він відповів мені кволим потиском; ми перелетіли другий хребет, вдалині змалювався замок, а просто під нами відкрилася невеличка ущелина на підступах до воріт. Ущелина не була порожньою. Біля входу в печеру, величезного, як Тріумфальна Арка, нерухомо стояли десятки й сотні неживих істот — люди, звірі, величезні павуки, що з’явилися казна-звідки, ікласті снігові чудовиська, про яких я чула тільки в легендах; глибоко в печері горіли вогнища та смолоскипи, їхнє світло відбивалося в тисячах мерехтливих очей. Усі, до кого зміг дотягтися некромант, вибралися зі склепів і вирушили на війну, тож печера слугувала їм за польовий табір. Мені гидко й страшно було на них дивитися. Але й погляду відвернути не вдавалось. І я дивилася на них, облізлих, ізсохлих — вони ніби з’явилися просто з фільмів жахів. Аж раптом вогні в печері всі разом згасли, бо їх заступив велетенський тулуб — назовні виліз дракон. Гарольд раптом почав різко знижуватися. Його політ ось-ось мав перетворитися на падіння; зусиллям волі я змусила себе зробитися легкою-легкою, легшою за дирижабль, легшою за кульбабу, щоб небо притягало мене, тільки не земля… Дракон із зусиллям виволік із печери останні метри хвоста. Він умер, напевно, від старості; луска на ньому облізла, можливо, ще за життя. Величезні крила тяглися по камінню. Дракон відійшов до самої брами й сів, похнюпився, опустив байдужу морду. Пальці Гарольда стискали моє зап’ястя. На превелике моє полегшення, він не здався, не закричав: «Кидай!» чи іншу подібну нісенітницю. Він вирівнявся, піднявся вище, ми проминули браму між двох високих скель і, повільно піднімаючись, повернули до замку. Добре, що в небі майже неможливо розмовляти. Вітер шумить. Уздовж дороги, як і раніше, горіли смолоскипи, біля вогнищ метушилися люди — щось варили у величезних казанах, щось майстрували або просто тислися до вогню; навіть згори було видно, наскільки вони розгублені й пригнічені. Хтось побачив нас у небі здаля, й за мить усі роботи припинилися — люди дивились на нас, хтось махав рукою. Мертві арбалетники, які так само чергували на скелях, провели нас тьмяними поглядами: залізний череп був у Гарольда, й вони вирішили, що раз ми тримаємося за руки — я теж заслуговую на довіру. Мертвий дракон стояв у мене перед очима. Шуміло у вухах. Хотілося повернутись додому.
