Перший удар був спрямований Гарольдові в обличчя. Він ухилився, вихопив свого меча, та ще й досі недооцінював супротивника: битися з худеньким дівчиськом йому, здорованеві, ніколи ще не доводилося. Він загаявся і наступної миті ледве не поплатився вухом. Пролилася перша кров — тонким струмочком із порізу; Зшивач не дозволяв собі йти на поступки, він колов і колов, цілився Гарольдові у живіт, у груди, в шию. Той ухилявся, відступав, і вістря Зшивача встромлялося в плетиво ниток, а нитка Оберона струменіла у вушку голки. Я бачила, як звиваються мотузочки-нерви, білясті поплутані струни, як вони рвуться, з’єднуються знову, крутяться клубком ошпарених змій. Зшивач атакував безупинно, і я злякалася, що Гарольд зараз умре. — Ні! Стій! Стривай! Посипались іскри — схрестилися два наші клинки. Зшивач був наполовину менший за Гарольдового меча, удар мав обеззброїти мене — але пальці не розтислися. «Ніколи не випускай руків’я…» Навколо згущався туман. Ми билися вже по пояс у його тягучих струменях. Я встигла подумати: Королева Туману присутня тут, на вивороті, принаймні виворіт видимий для неї… Зшивач клюнув Гарольда в груди. Він не встиг ні ухилитись, ані відбити удару. Почувся тріск; Гарольд відлетів до стіни. Зшивач миттєво втратив до нього інтерес, поважчав, увіткнувся вістрям у підлогу й вивалився з моєї руки. Червона нитка зникла в тумані. Гарольд стояв, дивлячись на мене. — Ти поранений?! Він мовчав. — Гарольде! З ним щось діялося. Нитки, що обплітали його, частково облетіли, мов осіннє листя, частково затяглися, замість петель утворили тугі вузли. Він стояв, похитуючись, дивлячись просто на мене. — Руки! — закричала я. — Дай руки! Все має дві сторони… Виходимо, виходимо, ну ж бо?! Його обличчя розпливлося, перетворюючись на моє.
Звичайна темрява на лиці світу здалася мені світлою після вивороту. Зшивач валявся на підлозі, чистий, без єдиної щербинки. Поряд лежав меч Гарольда — я злякалася. Він був увесь порубаний, зі свіжими слідами крові. Моя права рука зависла, мов натоптана піском панчоха. Плече нило, ніби молотком розбите. — Гарольде, ти мене чуєш?! Лівою рукою я підхопила посох. Навершя розгорілося, освітлюючи голі стіни з вибитою цеглою, темний камін, два мечі на підлозі, Гарольдове обличчя… І тут трапилося найстрашніше з усього, що я коли-небудь бачила. Його волосся й борода, темні, з доріжками сивини, почали біліти в мене на очах. Від коренів розтікалася біла молочна хвиля; за кілька секунд Гарольд був цілком сивий. — Гарольде… — Усе гаразд, — промовив він тихо. — Все добре… Не бійся. Ти все зробила… Не бійся. Він сів на підлогу. Очі в нього були замислені. — Оберон, — сказав він, начебто куштуючи слово на смак. — Оберон… Якщо це було випробуванням — я його провалив. — Гарольде… — Друже, я пам’ятаю, як мене звуть… Я забув… як усі інші. Забув людину, що… Він застромив пальці у своє нове біле волосся. — Гарольде, ти сивий. — Справді? — Ти зовсім білий! — Ну то й що? Ліно, поясни мені, літньому досвідченому магові… Як це могло статися? Зі мною?! Мене трусило від ляку. І ще — від жалощів. Хотілося сісти з ним поруч і ревма ревти, але я згадала про Сарану й обложений чорний замок. — Запитай, як це трапилося з Королівством, — сказала я пошепки. — Вставай! Він помотав похиленою головою: — Я не можу… Після цього… я не можу, Ліно. — Слухай мене, — сказала я владно. — Поки Максиміліан тримає Сарану, ми повинні зробити так, щоб Оберон знову став реальністю. Вставай! Гарольд подивився мені в очі знизу вгору. Може, він і був не дуже розумним, як постійно твердив Максиміліан. Може, він виявився слабеньким правителем. Але мужності йому ніколи не бракувало — моєму другові Гарольду. — Ходімо, — сказав він. І підвівся.
— Цього не може бути! — повторював принц
