У чорній залі з високим склепінням і досі стояв обідній стіл. Біля столу сиділа людина в залізному нагруднику поверх шкіряної куртки. Гарольд вихопив меча: — Деспот! Чоловік повернув голову. Його зазвичай граціозні рухи тепер були повільними й важкими. І сам він здавався важким, як відлита з воску лялька. — Ходімо звідси, Гарольде, — сказала я швидко. Принц-деспот підвівся. Незграбно вклонився — мені. — Що ти тут робиш?! — гаркнув Гарольд. По-моєму, це він з переляку так кричав. — Служу, — промовив принц-деспот. — Служу моєму панові. — Гарольде, ходімо звідси… — Хто тебе вбив? — Мій пан. — Гарольде, це через мене! Ходімо, я тобі все розповім… Ну ж бо, ходімо! Гарольд заскреготів зубами так, що, здається, луна розкотилася під склепіннями. Я майже силоміць витягла його із зали. — Його не можна було залишати живим, він… — Мовчи. Не треба мені пояснень. Ми вийшли до парадового входу. Кістяки сиділи у своїх нішах, не ворушились, мов неживі. І за те дякувати. — Я забула тебе попередити, — у мене зуб на зуб не попадав. — Максиміліан убив принца-деспота, бо той… — Свого найкращого друга, — пробурмотів Гарольд. — Першого міністра, воєначальника, радника… — Ну, знаєш. Ти деспота теж брав у союзники. Він зупинився, важко дихаючи, і я пожалкувала про свої слова. — Некромантові потрібен мертвий полководець, — крізь зуби процідив Гарольд. — Справедливо, правильно. Знаєш, Ліно… Я намагаюся зрозуміти й ніяк не можу… Чому він пам’ятав Оберона, коли я забув?! Я не знайшла, що відповісти. Від вогнищ до нас бігли стражники: хтось упізнав Гарольда й заголосив зовсім по-жіночому. Крізь хмари диму пробилося кволе сонце, вогні смолоскипів поблідли; мертві арбалетники відсунулися глибше в щілини своїх укриттів. Земля здригалась, у скелях гриміли обвали. Тьмяні сонячні відблиски тремтіли на поверхні озера.
Максиміліан сидів на березі — навпочіпки, тримав долоні в прозорій воді. Я нечутно приземлилася на плаский замшілий камінь. Дивна річ — некромант мене не зачув: сидів, напружений якийсь, і від його рук розходилися по воді широкі кола. — Максе, навіщо ти це зробив?! Він здригнувся: — Не треба так робити. — Як? — З’являтися тихо, з-за спини. — Вибач… Навіщо ти оживив дракона? — Я не можу оживляти. Я підняв. — Як ти посмів? Як ти… — Тихше, — він підвівся й обернувся, ховаючи за спину мокрі руки. — Йому однаково. Він мертвий. А я воюю із Сараною. — Тобі його не шкода? — А тобі людей не шкода? Лише драконів? Он які інфантильні в нас маги дороги… — Навіщо ти мене кликав? — я стисла руків’я Зшивача, начебто шукала його підтримки. — Дивлюся, в тебе все нормально, допомога не потрібна… — Потрібна, — він глибоко зітхнув. — Спасибі, що прийшла. У його чорних очах зовсім не видно було зіниць. Чи то вони повужчали, ніби макові зернятка? Чи навпаки, розширилися, заповнили дуже темну райдужну оболонку. Руки він, як і раніше, тримав за спиною. — Що з тобою? Що з руками? — Нічого… Я чаклував. — Покажи! Він посміхнувся й простяг мені долоні. Вони були ніби в червоних рукавичках; кінчики пальців почорніли, шкіра висіла лахміттям. — Максе! Та що ж ти… Як ти взагалі… Це ж… У мене посох, я можу… — Ну чого ти голосиш, Ліно. Я не дитина. Він втупився у свої долоні. Шкіра сходила, немов зміїна, клаптями летіла за вітром. Пальці повільно блідли, вкриваючись новою рожевою шкіркою. Я згадала свої долоні після роботи Зшивачем; серце стукотіло десь у горлі. — У житті стільки не чаклував, — очужіло мовив Максиміліан. — Сили не вистачило, щоб вчасно підлікуватись. А в озері вода холодна. Дуже, дуже холодна. — Я можу… Могла б… Хоча б знеболити! — Знеболювати цього не можна, — він мотнув головою. — Я потім чаклувати не зможу, якщо руки оніміють… Ти бачила — скелі? — Бачила, — я покусала губу. — Чому… чому б тобі й далі скелями не воювати? Вогонь, дим, обвали, лавини… Як на мене, дуже здорово. — Лавини їх не зупинять. Бачила, як пруть? Ні-і, Ліно, зупинити Сарану може тільки великий страх… позамежний жах. Сарана не боїться смерті… Але моїх мертвяків вона злякається. Я знаю, як розколупати страх навіть у комашиних оболонках. Я стільки підняв мертвяків, скільки мій дід, напевно,
