намагаючись захиститися; здавалось, що я тримаю розкриту парасольку назустріч потокові з пожежного брандспойта. То он що мав на увазі некромант, коли говорив про «позамежний жах»! Військо мертвих створінь, страшне саме по собі, слугувало за дзеркало-підсилювач для того потоку жаху, який насилав Максиміліан. Це була справжня психічна атака, і я не знаю, хто, крім магів, міг би встояти. Ряди Сарани змішалися: хтось намагався втікати. Хтось істерично бився, перекидаючи солдатів некроманта, рубаючи їм голови — але мерці однаково підводились, як у фільмах жахів, і йшли вперед. Принц-деспот крутився, мов смерч, від його меча вороги розлітались, мов кеглі, валилися один на одного, не перестаючи запекло волати: — Е-а-а-а! А задні ряди війська Сарани тим часом натискали. Вражені страхом, поранені, збентежені кочівники намагалися відступити — й падали під ноги своїм же товаришам, які неухильно йшли вперед. Зчинився хаос. І тоді над схилом повільно, важко підвівся дракон із вершником на спині. Тінь дракона повзла по землі, накриваючи живих і мертвих, кожен змах крил закручував маленькі смерчі. Максиміліан склав руки рупором — я бачила — і видав звук, схожий на скреготіння тисячі залізних нігтів по склу. Посох у моїх руках завібрував. — Не страшно, — прохрипіла я. У казані, що кипів на схилі серед каміння, не можна вже було розгледіти ні принца-деспота, ні Лісового Воїна. Дракон важко ширяв, його крила затяглися зеленавим вогнем, а важка голова все одно хилилася до землі. Відчуваючи, як лють розгорається в грудях, я зібрала її докупи й перелила в посох через ліву руку. Дракон з вершником наближався. Я бачила Максиміліанову постать ніби в отворі прицілу. Ближче… Ще ближче… Вогонь, який пульсував у моїй руці, в грудях, у ратищі посоха, раптом охолов. Перетворився на крижану скловату. Новий жах був не насланий, не магічний; це був мій власний жах. І нічого не можна було з цим вдіяти. Некромант страшно змінився — й змінювався щосекунди. Шкіра обліпила череп і зробилася майже прозорою. Роззявлений рот чорнів нерівною дірою. Руки жили окремо від тіла: пальці з багатьох-багатьох суглобчиків, пальці нелюдської довжини з гулястими наростами й чорними нігтями, вони посмикувались і шкребли повітря, шкіра на звороті долонь потріскалася й сочилася сукровицею. Він летів просто на мене — я чудово бачила його, ніби в бінокль, ніби в оптичний приціл рушниці, якої в мене зроду не було — а як би придалася зараз добра рушниця… Дракон і вершник промчали за кілька метрів піді мною. Повітряний вихор закрутив мене, пожбурив угору й відразу ж униз — я ледь вирівняла політ. На схилі тривав бій, точніше, дивовижна тиснява: Сарана, охоплена жахом, у сум’ятті намагалася кинутись навтьоки, а назустріч їй перла нова Сарана, свіжа, одержима єдиною пристрастю: наступати на ворога, м’яти його, топтати, чавити. Вперше, можливо, за всю історію військо Сарана знищувало саме себе. Із цієї моторошної каші підіймалися нові мертві — кочівники, що перейшли під командування Максиміліана. Ось і кінець, подумала я. Кінець Сарані й заразом кінець Королівству. А некромантові, може, тільки початок? Народження? Його міць зростає щосекунди. Чим більше мерців під командуванням — то дужчий він сам, і шанси мої тануть. Дракон описав коло й повернув до замку. Ті з мерців, що могли пересуватися, потроху відступали вниз, на вихідні позиції, до печери. На трьох лапах повз величезний здохлий павук. Гублячи жмути шерсті, пленталися гірські чудовиська. Принц-деспот, трохи пом’ятий, але в цілому непогано збережений, вигукував якісь команди. Я шукала поглядом Лісового Воїна — й не могла знайти, та й надто вже страшно було дивитися на військо Максиміліана, вціліле в першій битві… Сходило сонце чи сідало? Скільки часу минуло, ранок це чи вечір? Я раптом відчула, що зараз упаду. Дотягти б до безпечного місця, подалі від мерців і від Сарани… Дракон знижувався біля самих воріт замку. Здаля він раптом нагадав мені ганчір’яну іграшку, що її шила, тримаючи на колінах, нещаслива Една. Величезна пом’ята іграшка з рогатою головою-черепом, чорна постать на гострому хребті… Я зрозуміла, що наздоганяю їх. Переслідую і не думаю відставати. Вітер бив мені в обличчя, очі сльозилися, щоки пашіли; я витяглася, взяла посох напереваги. Навкруги хмарами висіла курява, усе було, мов у тумані. Де Гарольд? Чекає він на мене біля замку некроманта — чи повернувся до своїх? Дракон пішов на зниження. Чорний плащ розвівався за спиною Максиміліана. Він мав дурість повернутися до мене спиною… Убивати ззаду — звичка некроманта. Але що ж мені робити?! Зараз — або ніколи! Волі в мене вистачило. Але руки здригнулися. Ударом блискавки некроманта скинуло зі спини дракона. Лапи чудовиська вже торкнулися землі; той, хто раніше був Максиміліаном, перекинувся через голову з висоти метрів чотирьох — і відразу ж став на ноги. Я прицілилася ще раз, але вдарити не встигла: некромант поворухнув своїми моторошними пальцями, й посох вирвався в мене з рук, вислизнув, ніби натертий олією. Долоні, які ледь зажили після Зшивача, спалахнули. Посох злетів, перевернувся й ударився об камінь далеко, біля самого хвоста в дракона. Я позадкувала: Максиміліан став вищий на зріст. Він був, напевно, вищий за два метри, сорочка тріснула в нього на грудях, і поверх чорного лахміття висіла монетка на ланцюжку. Його пальці поворухнулися знову. Я підстрибнула, здійнялася свічкою в небо. Перекинулась через голову — це вийшло випадково, захопило дух і голова знову запаморочилася. Мій посох валявся серед каміння; драконів хвіст ляснув зовсім поряд, здійнялася хмара куряви. Нічого не помічаючи, дивлячись тільки на посох, я рвонула тепер униз — ніби стрибаючи з вишки «солдатиком». Чорний чобіт Максиміліана наступив на мій посох біля самого навершя. Некромант дивився на мене; я побачила — згори вниз — страшні руки й чорні очі, що дивилися на мене крізь
Вы читаете Зло не має влади
