зроду не бачив. А коли в бій вступить дракон… На його білому обличчі горіли червоні плями — ніби недбалий грим. — Максе, — промовила я дуже тихо. — Це огидно. — А ти хотіла, щоб це було гарненько? Маленька гарненька перемога? Над Сараною? — Навіщо ти покликав мене? — Ти мені потрібна. Мені потрібна людина, котра під час їхньої атаки прикрила б тили від страху. Я чаклуватиму, люди можуть налякатись, мені потрібно, щоб ти виставила захи… Він раптом замовк, дивлячись мені через плече. Я озирнулася. Вузькою стежкою, викладеною річковим каменем, до нас наближався Гарольд. — І хто ж це такий? — тихо запитав некромант. — Не впізнаєш? Гарольд зупинився за п’ять кроків. — Он як, — пробурмотів Максиміліан. — Отакої… А що трапилося? — Нічого особливого. Нас залишилося троє, тих, хто пам’ятає короля… — Троє? — Я, ти, Гарольд. — Справді?! Він механічно потер долоні, струшуючи шматочки старої шкіри, немов гадюка. — Тепер його згадають усі? — запитав недовірливо. — Усі, хто його знав? — Це важко. Але я спробую. Гарольд мовчки слухав нашу розмову. Вітер розвівав його біле волосся. — Цього я не очікував, — тихо сказав Максиміліан. — І що… що буде? — Ми будемо битися. Ім’ям Оберона. Разом — ти, я, Гарольд… Вітер закручував над горами чорні смерчі. Можливо, до наступної атаки Сарани залишалася мить. — Ім’ям? — некромант болісно зморщився, мов трієчник біля дошки, . — Звідки в тебе його ім’я? Я доторкнулася до монетки на ланцюжку: — Це — сейф, де замкнено ім’я короля. Розповідати довго… Просто повір мені на слово. Максиміліан потягся до монетки. Його рука завмерла на півдорозі. — Ти хочеш битися… — Ім’ям Оберона. Магія імені… — Ти пропонуєш мені, некромантові, на чолі мого війська мертвих… боротися ім’ям Оберона?! Я розгубилася. — Гарольде, — Максиміліан розреготався. — Наша подруга Ліна іноді просто вражає мене своєю… наївністю. Поясни хоч ти їй! — Нема чого пояснювати, — суворо відгукнувся Гарольд. — Або мертві отримають спокій, і тоді ми битимемося ім’ям Оберона… з надією повернути його. Або ми підемо звідси, і хай некромант бореться сам. — Я можу боротися сам, — заявив Максиміліан виклично. — Але я розраховував на тебе, Ліно. Ти бойовий маг… Коли Сарана ломитиметься з-за другого хребта, я займатимуся мертвяками, але ж тут є живі люди. Хтось мусить виставити захисну стіну біля замку й тримати її. Хтось мусить допомагати пораненим, зрештою! Він дивився на мене майже благально. Це було дивно — бачити на його вічно глузливому обличчі такий вираз. — Максе, — мовила я. — Ти ж сам не радий. Цей мертвий дракон… — Я борюся за своє Королівство! До чого тут мої ніжні почуття? — Королівство не твоє. Оберон король. — Ну то хай сам іде та бореться! Нема його? Нема?! — Максиміліан зробив коротеньку паузу, начебто очікуючи відповіді. — Ти зрозумій, — заговорив нижче на тон, — хто піде в бій у його ім’я? Три десятки наляканих солдатів, які ще не розбіглися? Гарольд зі зламаним посохом? Ти зі своїм дірявим мечем? Я подивилася на Гарольда. — Або живе ім’я Оберона, — сказав той, дивлячись у небо, — або мертві раби некроманта. Разом ми на бій не вийдемо. — Ну й не треба! — лагідно кивнув Максиміліан. — Гарольде, ти дарма прилетів, я обійдуся без тебе! Ліно… Він затнувся. — Щиро кажучи, я сам не радий, що втяг тебе в цю справу. Я не знав, що так повернеться. Слово честі. Я просто хотів повернути Оберона. А тепер забагато зроблено, й зворотного шляху нема… Слухай, дай мені все-таки глянути на це замкнене ім’я. Я простягла йому монетку. Він примружився, погойдуючи її на долоні: — Це ім’я Оберона? — Так. — Його можна звільнити? — Я думаю… Максиміліан лагідно посміхнувся — і впав. Точніше, першої миті мені здалося, що він звалився, мов підкошений, а ще за мить він уже злетів — чорним птахом. Здійнявся високо в небо, й тільки тоді я усвідомила, що монетка-сейф залишилася в нього; я закричала на все горло. І, наче у відповідь, за горами розревлися роги. Здригнулася земля — Сарана пішла в останню атаку.
Я злетіла в небо за кілька секунд після Максиміліана. Але він — птах — був спритніший. Побіля замку металися ополченці й стражники, ніхто не квапився вперед, на ворога. Горіли й чаділи смолоскипи вздовж дороги. Я розвернулася до скель, ще відмовляючись вірити в зраду некроманта — і вже прикидаючи, як саме його вбиватиму. Чорний птах раз чи два промайнув попереду, біля самих скель. Я втратила його з поля зору, я піднялася вище — й побачила Сарану. Кочівники ринули через гребінь скель, немов кипляча каша з казана. Мене вразило, як змінився порядок їхнього руху: тепер це був не дикунський натиск, не юрба, що топчеться по спинах і головах товаришів. Стоноги, схожі на суглобисті легкі танки, йшли щільною лавою — їхні панцири скреготіли один об інший, і цей
