- Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, - відповіла Білка
ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до
Боровичка-Лісовичка.
- Добре, - пихнуло ведмежа, і підставило свою спину кошеняті. Мурзик
нерішуче простягнув лапку і одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на
хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому
виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу.
Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи
допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.
Кошеня сонно позіхало, і кілька разів навіть згорталося клубочком на
спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і
наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам
стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький
Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.
- Ми прийшли вже, - промовив ведмедик. - Тут знайдеш Боровичка.
Але пильнуй, старий хитрий. Будь обережний. А мені до мами час вертатись,
бо вона хвилюватиметься, якщо не повернусь вчасно.
- Спасибі тобі, ведмедику, - сказав котик на прощання, і ведмедик
попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав,
що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня.
Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє його, коли
дізнається, що йому вдалося знайти Правду.
Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину,
намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх
