За хвилину дісталися занедбаних палат, повз які проходили зранку, а вже потім і дверей до підвалу. Без зайвих церемоній Бемоль устромив у металеву скобу, на якій висів замок, виделку і, потягнувши на себе, висмикнув скобу з дерев’яного полотна — двері прочинилися, залишивши колодку неушкодженою. Антон не втримався від компліменту:
— А ти трюкач.
— Доводиться інколи проявляти кмітливість.
Хлопці поринули в темноту підвалу, і тільки там Бемоль увімкнув ліхтарика, якого вийняв зі свого згортка. Прокладаючи шлях світловим променем, він повів за собою Антона в місце затоплення. Коли прийшли, артист сухо наказав:
— Роздягайся.
— Навіщо? — здивувався Антон.
Бемоль спрямував світло на обличчя співрозмовника.
— Ти ж не будеш потім у мокрих кальсонах по психушці ходити. Ще й уночі.
Несамохіть Антон скинув із себе вбрання й поклав його в порожній пакет, запропонований Бемолем. Той завзято почав скручувати одяг у поліетилен, поступово витискаючи звідти повітря. Завершивши, Бемоль повернув пакет Антонові й сказав:
— Думаю, не промокне. Тепер слухай сюди.
Голий Антон став ласим шматком для міріад комах, що, зачувши можливість поживитися, купчилися над ним вже з добру хвилину. Почасти рятуючись від них ляпасами, Водолаз уважно слухав маршрут, яким мав проплисти. Відстань у двадцять метрів — чималенька, але йому до снаги.
— Увесь час тримайся правої стіни, ліворуч — іде відгалуження, тому випадково не пірни туди.
— Там теж сходи? — перепитав Антон, лупцюючи себе по плечах.
— Так, не помилишся. Тепер камера: вона має бути в урні, одразу біля дверей підвалу — вони завжди відчинені. Кабінет Павловича за їдальнею — знаєш. Пристрій замаскуй нагорі, придивися, де краще, щоб Павлович не помітив. Увімкни й залиш, вона вийде з сонного режиму, зафіксувавши в полі зору перший рух.
Тривалий монолог виснажив Бемоля, і він перевів дух. У тиші, що запала, комашине дзижчання звучало грізніше. Сотні пар крилець ритмічно працювали, що не давало «гостям» спокою. Найбільше вони дошкуляли Антонові, тож, повторивши подумки Бемолеві настанови, він поспішив у воду.
— Світи в цю точку, доки я не повернуся. У разі чого матиму орієнтир, — пояснив свою ідею Антон.
Промінь ліхтаря ковзнув надщербленим краєм бетонної підлоги й зупинився біля берега, де Антон спускався у воду. Його ноги торкнулися дна, вода сягала грудей, щипаючи прохолодою. Нічна пора й кам’яні мури підземелля посилювали відчуття холоду, яке змусило професійного рятівника негайно почати операцію. Він кивнув Бемолю і, набравши повні груди повітря, пірнув у рідку пітьму.
Лінія долі вкотре вела чоловіка під воду. Обов’язок рятувати людей вимагав регулярних занурень, але жодного разу не доводилося вирушати на пошуки невідь-куди. Дезорієнтація й далі переслідувала Антона не тільки в особистих проблемах, а й навіть у справі його честі.
Він проплив крізь отвір дверей, по вінця залитий водою, і поволі просувався далі, дотримуючись правої сторони. Професійні навички давали почуття впевненості перед відстанню, яку мав долати з заплющеними очима. Ноги обережно молотили воду, наближаючи Антона до фінішної прямої. Нарешті руки вперлися в ще одне проймище, відштовхнулися від стінки, і плавець з’явився над водою. Бемоль не обдурив: відрізок виявився під силу тренованому організму і, здається, привів Антона куди слід.
Клацаючи зубами через лютий холод, Антон мерщій узявся махати руками-ногами, розганяючи по тілу застиглу кров. Трохи обсохнувши, хлопець одягнувся та крадькома рушив бетонними східцями до дверей, які накреслило в темноті, наче лезом, коридорне світло.
З кожною сходинкою серце Антона калатало дедалі гучніше. Маховик серцебиття розкручувала небезпека, що причаїлася за дверима попереду. Там, у довгих і звивистих коридорах головного корпусу лікарні, блукали санітари, медсестри та звичайні пацієнти. Усій цій братії бажано не навертатися на очі, а надто — медперсоналу. Антон не мав жодних сумнівів щодо успіху майбутньої операції; після її завершення він із чистою совістю випурхне зі шпиталю. Галюцинації не повторилися в лікарні жодного разу! Попри пережиті знущання, Павлович, свідомо чи ні, доклав зусиль до Антонового одужання, і тепер спокійно можна повертатися в минуле життя. Щоправда, там чекають негаразди. Тривалу відсутність на роботі пояснила б медична довідка, видана Павловичем, але ж самовільна втеча позбавить цього привілею. Утім, проблеми на роботі здавалися мильною бульбашкою супроти родинної драми й тяжкої трагедії, що виникла потім. Ці обставини й досі гнітили Антона, і лише завдяки лікуванню вдалося приборкати скалічену психіку й загнати Привида у закапелки свідомості.
А що, як раптом він воскресне з нетрів пам’яті? Розіб’є ту могильну плиту, під якою його поховали ескулапи?! Цього Антон боявся найдужче. Проте вовків боятись — у ліс не ходити!
Нарешті пацієнт підкрався до дверей і притулився до них вухом. Тиша сповивала коридор густим туманом. Антон нашорошився. Довелося чекати понад хвилину, перед тим як штовхнути двері. Вони піддалися натискові, і тоненький скрип одвірків на весь коридор сповістив про порушення кимось нічного спокою. У головному корпусі правила щодо пересування пацієнтів були дещо м’якшими, тож напружені очі Антона, що пильно вдивлялися в кінець проходу, не виявили жодної людини, яку б збентежило тихе рипіння старих дверцят.
