Пацієнт вийшов із підвалу й заходився порпатись у смітнику. Серед обгорткових папірців від цукерок лежала невеличка камера, вічко якої нагадувало ґудзик на облозі сорочки. Антон підчепив пристрій двома пальцями й вийняв його з кошика — залишалася найскладніша частина операції.
Безгомінь висіла над холом. Відсутність звуків насторожила Антона, і, перед тим як устромити ключа в замок кабінету головного лікаря, він ще раз уважно прислухався до коридорного штилю. Тепер можна. Ключ, зроблений зі зліпку, досить легко й акуратно увійшов в осердя замка. Антон рефлекторно закусив губу, повертаючи замок відмичкою. Механізм рипнув — і з другого оберту подався під натиском плеча непроханого гостя. Водолаз прослизнув усередину, обережно причинивши за собою двері, — залишилося небагато.
Кілька секунд збентежений хлопець стояв на місці, даючи очам можливість звикнути до тьмяного освітлення, яке вкупі з сяйвом місяця й світлом ліхтаря загравало з темрявою приміщення. Їхня гра була нерівна. Світилам бракувало потужності, щоб сягнути дальніх стін кабінету — там завзято оборонялася пітьма. Проте в кабінетних сутінках Антон розгледів знайомий стілець, за ним стіл та сейф, а згодом і шафу, де він збирався приховати камеру.
Зорієнтувавшись у просторі, Антон підійшов до шафи і, використовуючи стілець мов драбину, піднявся нагору. Чоловік провів пальцем поверхнею шафи і, зібравши шар пилу, задоволено поклав туди камеру. За лічені секунди пристрій замаскувався між стосами старих газет. Кута об’єктива мало вистачити, щоб охопити весь периметр кабінету. Справу зроблено! Антон зіскочив зі стільця одночасно з громом, що котився коридором лікарні. На якусь мить хлопцеві здалося, що то його ноги спричинили такий гуркіт, але віддалений голос медсестри, що наказував комусь лягти в ліжко, заспокоїв Водолаза. Антон перевів дух. Серцю, що калатало в грудній клітці, потрібен перепочинок… Хлопець сів на крісло. У коридорі теж угамувалися. Протягом певного часу з палат долинали фрази й короткі вигуки пацієнтів, але й вони вщухли ще до того, як серце Антона повернулося до звичного свого ритму. Закляклий Водолаз нагадував скульптуру, що символізувала приреченість на важку долю.
Проте ставки цієї гри не дозволяли надто довго залишатися в нерухомому стані. Масивний сейф, огорнутий темрявою, привернув увагу Антона. Пацієнт підійшов до металевого сховку і спробував відімкнути дверцята. Зась! Як шкода, що підкуплена прибиральниця не зняла зліпок і з цього ключа! Утім, наполегливість пацієнта не дозволяла йому опускати руки. Антон підійшов до столу й одну по одній став відчиняти шухляди. Папери, ручки, календарики й порожні пачки з-під цигарок забивали ніші столу, але жодного ключа в них не було. Антон перевірив ще раз і ще… Ретельні пошуки не дали бажаного результату. У розпачі він усівся в крісло головного лікаря. Час спливав, а в голову заходили лише безпорадні думки на кшталт дістатися нутра сейфа ломиком чи автогеном.
Меблі кабінету ховалися в нічному мороці, і тільки вішак вилискував у цій напівтемряві сірим бельмом. Антон пригледівся — і розпізнав у світлій плямі халат господаря кабінету. Підхопившись із крісла, пацієнт учвал кинувся до знахідки. Тремтливими руками він нишпорив по кишенях халата й, перебираючи пальцями усілякий дріб’язок, натрапив на ключ. Чоловік витягнув металевий предмет і підскочив до сейфа. Ось воно! Ключ вільно пройшов у отвір, і вже за секунду дверцята бастіону офісних таємниць прочинилися. З чорноти сховища вирізнялася почата пляшка коньяку. Антон ковтнув слину й придивився уважніше.
Упродовж кількох секунд він звикав до темноти, що панувала всередині сейфа, а тоді заходився перегортати стос незнайомих йому документів. Знайти зошит виявилося нескладно. Його цупка й зашкарубла від тривалого користування обкладинка застрягла між пальцями. Антон вийняв трофей і поквапився з ним до вікна, де в місячному світлі була найбільша ймовірність прочитати записи, зроблені Павловичем.
Уміст зошита, списаного до половини, не викликав жодного інтересу. Безкінечний список прізвищ і проставлених навпроти дат та цифр. Уже потім Антон здогадався, що ті числа є сумою лікаревого гонорару в іноземній або національній валюті, про що свідчили умовні скорочення грошових знаків: переважно американської та європейської валют. Усі прізвища були виписані одним нерозбірливим почерком. Погляд Антона шпортався в знайомих літерах, але зосередився на короткому знайомому прізвищі «Шпряха» — завдяки нечисленності літер у прізвищі Анатолія. Навпроти прізвища стояла сума, яка вже не цікавила збентеженого пацієнта. Мерщій униз… Муховицький, так, здається, написано на конверті Григорія. Ще кілька порожніх і закреслених клітинок, і сторінка обірвалася прізвищем, навпроти якого в дужках значилося: «Бемоль». З легким хвилюванням Антон перегорнув сторінку і там… В останньому рядку цього чорного за змістом і кольором нотатника пацієнт знайшов своє ім’я!
Сила блискавки завдала б Антону менше шкоди, аніж побачений запис. «Цього не може бути», — пульсувало в його скронях. Він охоче повірив би в полювання на нього потойбічної сили, але тільки не в замовника власних бід у людській подобі. Хто? Як?
Хрестик у клітинці, що відповідав за отриманий Павловичем гонорар, іще більше посилив тривожні передчуття. З усіх знайомих про його перебування в психушці знав лише панотець Іларій, який, власне, і навідувався до лікарні, щоб дізнатися про його здоров’я, але це абсолютно не та людина, яка бажає йому зла! У цьому не було жодного сумніву: священик, який по клаптиках зшивав його роз’ятрену душу, не міг виступати замовником тортур! Це було поза межами здорового глузду!
І раптом Антон злякався. Несподівано в оцьому хрестику, що заповнював усю клітинку, Антон побачив власний кінець. Цей знак віщував йому смерть, і, судячи з активної обробки його санітарами, це скидалося на правду!
Одну за одною розпач знищував версії Антона щодо його можливого потрапляння в чорний список Павловича, залишаючи найстрашнішу підозру — його знайшли! Її родичі, друзі або ж чоловік — це неважливо, адже сам він про Неї нічого не знав, але, без сумніву, це Вони! Його вистежили, і лікарня вже не гарантує йому безпеки! Надійний прихисток, подарований йому долею й уподобаний ним як безпечне кубельце, у якому можна реабілітувати своє психічне
