Тому нова держава всіма своїми можливостями разом із свідомою частиною суспільства має дієво втрутитися саме в проблему етики взаємовідносин та превентивного ефективного виховання навіть жорсткими методами осіб, що «випали в астрал» від удаваної власної значущості і зневажають будь-які принципи добросусідських відносин. Це вже, суворо кажучи, – примушення стати достойним громадянином своєї країни.
З бешкетниками все просто. Є кримінальна стаття, має існувати невідворотність покарання і все – позбавлення волі. А от у випадку, коли людину просто боляче образили, морально познущалися, несправедливо принизили, що тоді робити, куди звертатися за справедливістю?
З прадавньої історії відомо, що небайдуже навколишнє середовище – найкращий вихователь, бо синергія нетерпимого до хамства та безкомпромісно налаштованого колективу завжди переламає будь-якого «героя». І неважливо, який це колектив: чи то виробничий, чи то сусідський. Як би кумедно зараз з відстані часу не виглядали товириські суди минулих часів (у війську – суди офіцерської честі), що як правило, були певною профанацією хорошої ідеї, їх майбутнє застосування з доброю ідеологічно вмотивованою адаптацією у реальність та ще з неминучими суспільними наслідками для порушників може стати одним із значущих важелів впливу на етичну атмосферу у соціальному середовищі. Давайте розглянимо ці наслідки.
Об’єднана громада у випадку звернення громадянина чи просто сторонньої фіксації будь-якого прояву недобросусідських відносин некримінального походження у співтоваристві повинна мати повноваження через її керівників запросити на колективну розмову порушника чи порушників. І ті зобов’язані з’явитися на засідання громади (або її виконавчого органу). За першим разом винним виноситься суспільна догана, яка не буде мати кримінальних наслідків, але має ускладнити відношення до винних з боку анклаву їх помешкання. Повторний аналогічний випадок повинен мати наслідки у вигляді звернення громади до правоохоронних органів чи безпосередньо до суду з метою, наприклад, їх обов’язкового засудження до 15 добового ув’язнення з виконанням суспільно-корисних робіт або присудження аналогічних робіт на більш тривалий термін, але без ув’язнення. І обов’язково з матеріальним відшкодуванням моральних збитків потерпілим.
Будь-які прояви хамства та зневаги до оточення не можуть залишатися без наслідків для винних. У випадку повторного рецидиву вони мають трактуватися як прояв соціально небезпечних дій та тягнути за собою вже певну кримінальну відповідальність, наприклад, як один з проявів бешкетництва. Позитивно налаштоване суспільне середовище має право колективно та ефективно впливати на безпеку та комфортність власного існування. І це стане одним з найважливіших факторів прояву місцевого самоврядування.
От тепер ми поступово підійшли до надзвичайно важливої теми відповідальності за вчинені громадянами протиправні дії без тяжких наслідків. З кримінальною відповідальністю серйозної тяжкості усе ясно. Усім зрозуміло, що засудження винних за серйозною за значенням кримінальною статтею тягне за собою невідворотнє позбавлення волі та ізоляцію від суспільства на різні терміни. Але ми маємо добре розуміти, що в’язниця не перевиховує злочинців і «на виході» з неї суспільство, як правило, отримує потенційного рецидивіста, бо там його оточення буде таким же, як він сам, що не гірше. Там не спрацьовують засоби морального перевиховування, бо серед злочинного середовища правила існування зовсім інші. Ніякі намагання адміністрації таких закладів «перекувати» злочинців не будуть мати позитивних наслідків, бо тут спрацьовує простий арифметичний принцип: їх більше, ніж вихователів – адміністрації та охоронців. А більшість завжди збереже всередині себе свої сталі навички та принципи. Нехай і ганебні.
Але якщо уявити собі, що винні за не дуже тяжкі кримінальні вчинки після засудження будуть мати можливість за певного обмеження своїх цівільних прав залишитися жити серед звичного для них середовища, яка у такому випадку може бути міра їх покарання та відповідальності перед суспільством? Ось тут може виникати поразка у правах на заміну тюремного ув’язнення. Ще раз наголосимо, що немає нічого у цьому світі такого, щоб десь та колись вже не було. Далеко й ходити не треба. У Російській імперії, до якої входила територія нинішньої нашої країни, існували такі міри впливу на винних, як поразка у правах та цівільна страта.
Я зовсім не поділяю існуючі у нинішній Конституції України принципи рівноправності для тих, хто порушив її закони та за вироком суду позбавлений волі. Такі люди мають бути на час відбування покарання автоматично позбавлені більшості цивільних прав, особливо права на участь у виборах. Ув’язнені – це керована владою, де-факто бесправна маса людей, яка зробить усе, що накаже ця сама влада. Тому логічним здається запитання: а чи не є «козирем в рукаві» у неї сотні тисяч в’язнів, що з майже 100% гарантією проголосують, як владі потрібно? Поставимо питання більш відверто: навіщо позбавленому волі за злочини перед суспільством сумлінне виконання головного завдання здорової частини цього суспільства – обрання найкращих представляти їх інтереси у владі?
Але право вибирати – це ще не все. Утримувати у в’язниці дрібного правопорушника для суспільства просто нерентабельно, бо там працездатність ув’язненого, як правило, дорівнює нулю. Адже найчастіше за такою людиною залишається матеріальний борг перед постраждалими або суспільством уцілому, і він зобов’язаний його сплатити. Для суспільства важливо, щоб він був відшкодований якнайшвидше і в повному обсязі. Тому засуджений повинен працювати повноцінно і максимально продуктивно, але під суворим наглядом та у здоровому виробничому колективі. Залежно від міри покарання він може жити або вдома, або розконвойованим на окремому поселенні. Але весь свій термін покарання він буде не «гріти нари», а відпрацьовувати завдану шкоду і під впливом здорового оточення методично перевиховуватися. Якщо це не спрацює, тоді кримінальна стаття може бути перекваліфікована судом і термін його покарання буде продовжений, а сума відшкодування відповідно збільшена. Але треба зробити максимально можливе, аби дрібний правопорушник не попав за ґрати на «перевиховування» кримінальною спільнотою.
Тобто перевиховання з примушенням має йти лише через важку та сумлінну працю і виходити через кишеню винуватця з постійним застосуванням усіх можливих важелів морального впливу здорового оточення.
Ми маємо усвідомити, що поразка злочинця у правах може бути різноманітною для різних типів злочинів, де держава може не застосовувати тюремне ув’язнення. Але відбування такого покарання правопорушником має бути для суспільства ефективним як із морального, так і з матеріального боку.
Про матеріальний фактор у питанні перевиховання правопорушників додам наступне. Кожний громадянин є співвласником усіх природних ресурсів країни і має свою долю не тільки в їх обсягах, а й у рентних платежах, що надходять до окремого соціального бюджету від їх використання і з якого фінансуються всі конституційні права громадян на повноцінне життя
