у власній країні (дивись подальший розділ «Рента. Земельні рентні відносини»). Так от, у випадку навіть часткової поразки у правах (не кажучи вже про поразку повну), людина на відповідний покаранню термін лишається усіх матеріальних преференцій, пов’язаних з користуванням коштами соціального бюджету. Це унеможливлює фінансування державою конституційних зобов’язань перед порушником її законів.

Однак є злочини, за які треба застосовувати найвищу міру соціального захисту – так звану цивільну страту. Вона повинна включати позбавлення громадянства, повну конфіскацію усього майна та грошових коштів, де б вони не були, і виселення з країни на «всі чотири сторони». У нікуди. В основному так має бути за скоєння серйозних корупційних злочинів, махінацій з державним бюджетом та власністю і навіть зраду державних інтересів, що не пов’язана із шпигунством чи завданням прямої шкоди безпеці країни. Для такого типу судочинства треба буде створити окремий суд Честі.

Заснування малоенергоємного суспільства нового типу

Україна й українці вже понад двох десятиліть своєї незалежності потерпають від залежності (перепрошую за каламбур) зовні в енергетичній сфері. Тут у нас у всьому проблеми: морально й технологічно спрацьоване обладнання, яке дісталося нам у спадщину від країни, де енергоресурсів завжди вистачало і про жодну ощадливість, звичайно, ніхто й не думав, брак потрібних уже новоствореній країні власних енергоресурсів, неможливість (а потім і небажання) швидко освоїти навіть уже розвідані родовища. Додамо ще до цього майже повну відсутність альтернативної енергетики та впроваджених енергоощадних технологій.

І ще те, що потім виявилося найнеприємнішим для країни: такі вкрай потрібні власні енергоресурси й ощадні технології стали зовсім ні до чого будь-якій українській владі. Їй одразу було набагато цікавіше палити недешевий імпортний газ, купований за валюту, «змішуючи» його з власним українським, при цьому гратися різницею в ціні для різних прошарків споживачів. Цікавіше було й «закопувати в землю» шалені бюджетні кошти, дотуючи майже завжди збитковий і небезпечний для людей видобуток вугілля. Цікавіше стало щороку підвищувати комунальні тарифи на тепло, зробивши при цьому непрозорою систему обліку втрат енергоресурсів. І ще багато-багато різних схем, наприклад, приватизаційних у самій енергетиці. Все це разом сприяло появі астрономічних багатств у тих, кого було допущено до цієї годівниці. Без винятків.

Ви спитаєте: а що ж народ? А народ мав платити дедалі вищі комунальні тарифи під монотонне базікання можновладців про занадто дорогий російський газ та сумнівні перспективи інвестування у власну вугільну промисловість чи у повний ядерний цикл. Так і дожили майже до енергетичного колапсу. Що ж маємо робити далі?

Відповідь така: невідкладно почати будувати малоенергоємну, енергоощадну державу.

Для цього треба негайно вжити заходів тотальної економії та прозорого обліку всіх наявних енергоресурсів, а також якнайшвидше втілити в щоденне життя ефективні енергоощадні технології. Почати використовувати як первинну сировину те, що «лежить під ногами» і що завдяки сучасним технологіям може стати джерелом енергії.

Перейти, де це можливо, на автономні системи енергозабезпечення, в такий спосіб диверсифікувавши й урізноманітнивши самі види енергоресурсів. Такі системи мінімізують їх втрати та зроблять ефективною систему обліку їх споживання.

Але фундамент енергетично маловитратного суспільства — це не тільки енергетика чи економіка. Найголовніше — це людина з її потребами, попитом, врешті-решт, з оновленою ментальністю, з потребою жити з малими, але ефективними енерговитратами, з бажанням і намаганням зберігати екологію та навколишній світ для себе і своїх нащадків. З таких людей і має скластися нове за розумінням важливості своїх соціальних завдань середовище, яке й стане тим самим малоенергоємним суспільством.

Висновок. За своїм основним змістом малоенерговитратне суспільство орієнтує людей на пріоритетність духовної й просвітницької суті їхнього життя, надихає на нестримний рух до цивілізації прогресу.

Ми всі заслуговуємо на життя в безпеці.

Державна доктрина громадської безпеки суспільства

та нові правоохоронні органи держави

Цей розділ свого часу було написано для видання 2012 року. Прочитавши його тепер ще раз, ви переконаєтеся, що тоді я був правий. Нинішня недолуга влада, підсвідомо чи свідомо, але точно за спонукання західних радників-кредиторів, мусила почати вже описаний мною рух саме в такому напрямку. Нещодавня поява нових структур громадської безпеки (мається на увазі поліція), ухвалення нового закону про національну поліцію, перейменування міліції в поліцію на зразок західних стандартів, абсолютно точна за моїм переліком ліквідація зайвих і шкідливих для правоохоронної системи підрозділів — усе це доводить правоту прогнозів на підставі моїх власних аналітичних висновків. І хоча за якістю це не зовсім ті реформи, яких очікувало суспільство, рух усе-таки почався і нам доведеться пройти цей шлях до кінця та з честю його завершити.

Одне бентежить. Знову спадає на думку сентенція: «Як ви човен назвете, так він вам і попливе». Чому «поліція»? Чим назва «міліція» нам завадила? Тоді йдемо далі та ще й назвімося жандармерією. Слово «міліція», яке виникло в часи французької революції і означає формування захисників правопорядку саме від народу, абсолютно резонує з нинішніми, справді демократичними намаганнями викувати щит для охорони суспільства нової держави.

Нам не завжди і не скрізь треба прикладати до себе кальки західного життєустрою. Для українців ще з часів Другої світової війни слово «поліцейський» (розмовне «поліцай») підсвідомо означає дещо інше. І ми не можемо не враховувати цей психологічний чинник, якщо хочемо отримати повну довіру до такої інституції. Особисто у мене словосполучення «пане поліцейський» застряє в горлі. Упевнений, настане час, коли ці важливі нюанси буде законодавчо виправлено згідно з комфортним спілкуванням між громадянами і правоохоронцями. А зараз треба будь-що продовжувати початий з Божого благословення рух і не зупинятися ні на мить. Отже, повернімося до тексту 2012 року.

«Ще на початку XX сторіччя ми побудували своє задзеркалля. Нехай і чиїмись руками, але за нашого мовчазного сприяння. І в нашому задзеркаллі жити стало зовсім небезпечно, майже неможливо. Чому — немає сенсу зараз обговорювати. Причини всім відомі. Це вже історія.

Ще від початку радянських часів життя людини перестало хоч чогось вартувати, навіть ламаного гроша. Тому поняття «безпека людини і її родини» доволі глузливо сприймали ті, хто «вибилися» і вже могли вирішувати долю таких, як вони. Так поза полем бою полягли мільйони не найгірших громадян країни і за це ніхто, причетний до цього, навіть не відповів. Але винні за це жили поруч з нами, у нашому з вами задзеркаллі!

Так народ поступово звик до того, що міліціонер, прокурор, суддя існують за їхні ж гроші не для того, щоб їх захищати, а щоб карати. Та ще й добре на цьому заробляти. Бо така була сутність побудованого нами задзеркалля.

Що ж змінилося за часи нашої незалежності? Нічого. Гірше, що на тлі успіхів навіть сусідніх, колись «братських» нам країн ми виглядаємо вже конкретною резервацією, де панує повне

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату