Наступної неділі, десь по обіді, прийшов Адам, і хоча внутрішньо Анна приготувалася до його візиту, проте вийти до нього чомусь не змогла. Її охопив такий страх, що вона почувалася майже паралізованою.
Якийсь час Адам терпляче чекав та, коли почало сутеніти, не витримав, підійшов до дверей і кілька разів смикнув за клямку.
— Анно, відчини. Чуєш? Що за дурна поведінка? Я мушу з тобою поговорити.
Вона безтямно втупилася поглядом у двері. На одну довжелезну мить емоції зосередились на порухові клямки під рукою в Адама, і вона відчула, що понад усе на світі хоче побачитися з ним, проте підвестися з крісла не змогла.
З хвилину за дверима панувала тиша, тоді двері різко розчинились і до кімнати ввійшов Адам. Зробив декілька кроків, кинув ключі, які щойно взяв у Терези, на стіл і зупинився посеред кімнати.
Анна затамувала подих. У цілковитій тиші ритмічно цокав годинник на стіні і, мимохіть глянувши на нього, вона опустила очі. Ще за мить за вікном почувся гуркіт коліс фіакра і цокіт копит коней бруківкою, проте за хвилину шум почав віддалятися кудись у бік Валів[40] та площі Святого Духа і врешті затих, знов полишивши по собі гнітючу тишу.
— Ні, то щось неможливе, — першою не витримала Анна. — Ми від початку знали, чим усе це завершиться, то чому зараз не хочемо прийняти очевидне?
Вона рвучко підвелася, а її руки, ніби набувши власної волі, так сильно стиснули спинку крісла, аж зблідли кісточки пальців.
— Та облиш ти це кляте крісло, — Адам розчепив її пальці й відсунув крісло вбік. — Що з тобою взагалі діється? Я хочу забрати тебе до себе. Тереза теж визнає за тобою право на самостійне рішення. Я поговорив з нею. Вона не втручатиметься у наші стосунки.
Анна заперечно хитнула головою, проте не пручалася, коли Адам її обійняв. Сама притиснулася до нього, з насолодою вдихнула його запах, звично виокремила в ньому аромат кави, тютюну та свіжонакрохмаленої сорочки і спробувала всміхнутися. От тільки усмішка в неї вийшла якась жалюгідна. Не усмішка, а радше невдала імітація.
— Я не хочу йти до вас. Мені не потрібні такі стосунки.
Нічого не розуміючи, Адам здивовано глянув на Анну. Вона хоче покинути його? З якого дива саме зараз? Ні, дурниці. Хіба можна дослухатись до слів вагітної жінки? Зараз вона сама себе зрозуміти не може, а тут ще й не обійшлося без Терези та її красномовства.
Він ковзнув рукою донизу і під усіма спідницями Анни відчув, що живіт у неї доволі помітно заокруглився.
— Дурниці ти кажеш. Зараз усе тільки розпочинається. Дивись, яка ти в мене кругленька стала. Ще трохи — й не приховаєш. Збирай речі. Досить слухати Терезу. Вона дбає не про твої інтереси, а про пристойність і репутацію родини.
Він відпустив Анну і спробував роздивитися довкола.
— Нічого не видно. Де в тебе тут свічник?
Тихенько зітхнувши, Анна принесла свічник, засвітила свічку. З хвилину повагалась, тоді різко розвернулася і глянула Адаму в очі.
— Я нікуди не піду, і речі я теж збирати не буду. Не хочу.
Здивовано звівши брови, Адам не відразу знайшовся з відповіддю. Даремно-таки погодився на тимчасовий переїзд Анни сюди. Мав би розуміти, що Тереза не відступиться, а обіцянки не тиснути на Анну, запобігти скандалу і допомогти нічого не варті.
— Ну, і що все це означає? — доволі прохолодно запитав він Анну. — Чергова примха? Маю доста колишніх.
— Це не примха. Я хочу нормального життя для себе і дитини, а у вас ніколи того не матиму.
Адам іронічно усміхнувся.
— Отже, сама ти не бачиш, що тебе підштовхують до потрібного комусь іншому рішення. Так?
Вона опустила очі й почала уважно вивчати візерунок на шалі.
— Ніхто мене не підштовхує до такого рішення. Я сама не хочу до вас їхати.
Відчуваючи, що розмова зайшла у глухий кут, Адам роздратовано відсунув крісло, яке знов опинилося між ним та Анною. Тереза таки зуміла вбити їй у голову свої ідеї. Хоча… Раціональне зерно в тому теж є. Варто поговорити з Терезою і спробувати залагодити проблему трохи інакше.
— То ти не погоджуєшся жити зі мною відкрито? Так?
Вловивши в погляді Адама щось нове, Анна не так злякано, як здивовано глянула на нього.
— А чому я маю погоджуватись? Я ж не ворог собі та своїй дитині.
Адам зміряв її ще одним дивним поглядом і ледь усміхнувся.
— Добре, саме цим і керуватимуся тепер.
— Та керуйтесь собі, чим хочете, а я хочу залишитись сама і мати чистий спокій.
Адам скривив губи в іронічній посмішці.
— Ну, це навряд чи.
Розділ 6
Півночі Анна плакала від жалю до себе і надто ясного усвідомлення того, що все ще кохає Адама. Проте коли вранці прокинулася з тупим болем у голові, майже напевно знала, що зуміє втриматися від необережних кроків і, попри своє кохання до Адама, зможе ним пожертвувати. Навіть лист від Адама, який Тереза передала їй увечері, і хвилини не вагаючись, кинула у вогонь. Раніше це видалось би їй справжнім святотатством та примусило б жахнутися свого вчинку, а зараз Анна лише відчула легкий щем на серці, коли побачила, як непрочитані аркуші скручуються, спалахують і поступово перетворюються на безформну купку попелу.
Тим часом дні збігали за днями, і поступово Анна почала зживатися з думкою, що у них із Адамом нема спільного майбутнього. Власне, ніколи й не було. Навіть тоді, коли він намагався переконати її у протилежному. Дитина лише виявила цю проблему. Окрім того, це крихітне життя вже не здавалося їй Божою карою. Можливо, це взагалі найкраще з того, що могло трапитися. Не відчувала жалю за минулим. Минуле тому й називається минулим, що воно минуло і не залишило по собі жодного іншого сліду, аніж той, який є. А якщо слід — це дитина, то це не минуле, а майбутнє. А який дурень сумуватиме за майбутнім? За майбутнім треба не сумувати, а сподіватися на краще. Та й не може дитина, яку жінка носить у собі, бути покарою, ганьбою чи випробуванням. Тим паче, що не таке воно й страшне те випробування. Почувалася з кожним днем дедалі краще і, якби не живіт, який потроху заокруглювався, не відчувала б жодного дискомфорту. Навіть власне відображення в дзеркалі вже не лякало. Разом із добрим самопочуттям повернувся і гарний вигляд. Лише погляд змінився — став спокійнішим, вдумливішим, заглибленим у себе. Саме таким, який буває у жінок при надії. Так, ніби вона постійно прислухається до чогось їй одній відомого, потаємного, світлого. Єдиний мінус — у буденному житті Анна тепер почувалася надто вразливою та безпорадною. Такою, що як ніколи раніше прагнула співчуття та підтримки близької людини. Іноді навіть починала сумніватись у правильності свого рішення не бачитися з Адамом.
Сама себе вмовляючи, заспокоюючи і примушуючи не драматизувати ситуацію, Анна поступово вчилася любити майбутню дитину, а коли замислено торкалася свого вже трохи округлого живота, то її уява послужливо малювала крихітні ніжки, ручки та голівку, а сама Анна відчувала, як серце стискається від ніжності та любові до ненародженої дитини.
У роздумах проминуло ще декілька тижнів, і Анна врешті почала розуміти, що далі тягнути нікуди. Незабаром округлого живота не приховають жодні спідниці та шалі. Коли ж вона невпевнено натякнула на це Терезі, та лише усміхнулася.
— Довго ж ти чекала. Уже, напевно, рухи дитини ось-ось відчуватимеш. Я навіть подумала, що ти втратила відчуття часу.
Відвівши погляд, Анна щільніше загорнулася в шаль. І справді, днів три чи чотири їй здається, ніби вона чує рухи дитини. Дуже слабенькі та обережні — майже нечутні, ніби кошеня торкається лапкою чогось для себе незнайомого. Незвичне, але на диво приємне відчуття.
Продовжуючи кутатись у шаль, Анна замислено усміхнулася.
— Думаєте, у моєму становищі ще варто на щось сподіватись?
Тереза уважно подивилася на Анну.
— Саме у твоєму становищі й треба на щось сподіватись. Пам’ятаєш, я обіцяла, що допоможу тобі вийти заміж? — вона з хвилину помовчала, оцінюючи реакцію Анни, тоді знов продовжила. — Є чоловік, який погоджується взяти з тобою шлюб. Справу залагоджено таким чином, що ти не матимеш жодних зобов’язань, але тебе вважатимуть заміжньою жінкою. Потім я допоможу винайняти гарне помешкання і ти переїдеш туди… Зрештою, у будь-якому випадку, ти і твоя дитина отримаєте достатньо для того, щоб не почуватися скривдженими.
40
Вали — місце прогулянки львів’ян у ХІХ ст. Виникли на місці валу та засипаного рову в кінці ХVІІІ ст. Зараз алея на проспекті Свободи.
