— Це мій клопіт! — відрізав я. — В цій справі є, між іншим, і мої інтереси. Я командував транспортом, котрий потрапив у засідку. Винуватець — оцей російський агент, котрий зумів дістатися в комп'ютерний банк «Тартару». Потім він організував засідку і взяв мене в полон…
— Ну, ти в нас мастак потрапляти в засідки! — не втримався Мурат. — Чомусь жоден з детективів для особливих доручень не дається, щоб його зайняли в полон, а ти…
— Така моя метода, — буркнув я. — Доводиться підставляти себе, щоб виманити противника з нори. А як же ж інакше працювати? Ось візьми першуліпшу справу, яку мені доводилося розкручувати, — це ж всуціль були одні білі плями! Жодної інформації про місцезнаходження об'єкта пошуку, ніяких даних про його ситуацію…
— Ну, — обірвав мене шеф безпеки, — в кожного своя метода… Що так, то так!
– І на мою роботу ще ніхто не скаржився, — не вгавав я. — Так що цю справу просив би залишити мені. І нехайно я спірву цього драба в свої руки… — я зробив обома руками такий жест, наче одкручую комусь голову.
— Врешті, — махнув рукою Мурат, — проблема навіть не в тому, хто буде провадити цю справу. А в іншому: чому цей агент крутиться коло чеченців?
Шеф безпеки замислено покачав головою.
— Щось готується. Можливо, яксь провокація, — на зразок отієї, котра лежала в основі «Зомбі». Пам'ятаєш?
Я гірко засміявся. Ще б пак, це була одна з моїх найбільших справ, — у січні дев'яносто першого року московське кагебе готувало терористичний акт в Україні, щоб одночасно зі штурмом вільнюської телевежі ввести війська і в нашій республіці. Справу зірвав «Тартар», котрий зумів нейтралізувати виконавців теракту; між іншим, нам щедро за це заплатили, — хтось із тодішніх політиків у Верховній Раді УРСР дуже не хотів випускати владу з рук.
— Все може бути! — відказав я. — І на те я детектив для особливих доручень, щоб відвернути подібну акцію. Ну, то що?
Мурат знизав плечима.
— Працюй! — сказав він, підводячись. — Глобуса треба нейтралізувати найближчими днями. Ти повинен вийти на нього буквально сьогодні ж. Втямив?
— Втямив… — замислено пробурмотів я. — До речі, він уже, напевне, в Грозному!..
— Звідки ця інформація? — обернувся до мене Мурат.
— Підслухав. Такий собі уривок з розмови, — я коротко переповів, як все воно відбувалося.
— Он воно що! — повільно проказав шеф безпеки, коли я скінчив.
— Тожбо й воно!.. — буркнув Мурат. Тоді з сумнівом глянув на мене. — Ти уявляєш, наскільки важлива ця інформація? І що за нею може стояти?
— Уявляю, — відрізав я. — Ще й як уявляю, ого! Саме тому я й хочу завершити цю справу. Навіть якщо для цього доведеться їхати в Грозний.
Над привокзальною площею скісно пролітав сніг.
— Посидь, — сказав я Ронні. Тоді відчинив дверцята авто і виліз надвір. — Півгодини, не більш. Не повернуся — телефонуй в «Тартар». Зрозумів?
— О'кей! — незворушно буркнув янкі. Він розвалився на задньому сидінні й лінькувато жував гумку. — Може, і я став би у пригоді?
— Ні. Сиди тут і чекай. Це мої розборки.
Я обігнув площу й став спускатися в підземний перехід. Людей було — ну, не протовпитися, їйправо! Нав'ючені кошиками, сумками, торбами, якимись ящиками зпід сигарет, мішками і величезними рептухами, вони сунули густим, безперервним, брудним натовпом, вливаючись у бездонну прірву метра, в численні приміські електрички, в поїзди далекого сполучення… Господи, я навіть в роки застою не бачив стільки народу на вокзалі! Навіть за тої вбогої, нестерпно душної епохи, коли за кожне всупереч сказане слово тебе хапали за горлянку, коли продукти були тільки у великих містах, а по райцентрах висіли хіба що партійні гасла, котрі закликали славити капеесес, будувати комунізм, — навіть тоді люди не жили так убого й злиденно, як за нинішньої пори. Здається, вся Україна знялася з місця й кинулася врозтіч, — хто на торги до Москви, хто на колгоспні поля збирати моркву й картоплю, котра лишилася після комбайнів, а хто гендлювати цигарками чи шоколадом, як ось ці бабусі під стінами. До чого ж треба довести людей, подумав я, щоб вони на схилі віку мусили отакот заробляти на шмат хліба! А як гарно все починалося: мітинги, пісні, багатотисячні демонстрації… А оті листівки, які розклеював Рух: Україна перша в Європі по вирощуванню картоплі, по виробництву молока, по зерну, по м'ясу, по всьому, що тільки не візьми… І от все оте за два роки незалежна влада звела нанівець!
Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.
Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.
— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.
Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.
— Э, что за дела… открывай!
В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.
Засув лежав на підлозі, геть вивернутий з гнізда. Металеве полотно дверей трохи погнулося.
— Казлеете, да? — поспитавсь я, залазячи в рундук. — Сильно умные?
У валютній будці було четверо стрижених молодиків у шкірянках. Ще один сидів у кутку на стільці. Рот в нього був заклеєний липкою стрічкою, під оком багровів синець.
— Базарвокзал? — криво посміхнувшись, поспитав я. — Хернямурня?
Один з молодиків зробив невловний рух, і в руці блиснув автоматичний ніж.
— Ша!.. — придержав його вилицюватий хлопчина з лисячим писком. — К этому не лезь… не успеешь! — І до мене: — Шо нада?
— Надо? — здивувась я. — Это ты меня спрашиваешь? Ты че не открывал, — борзой, что ли?
Вилицюватий понуро глипнув на мене.
— Дела здесь… не видишь! — кивнув він на куток, де сидів отой неборака.
— Должник? — поцікавивсь я.
— Барыга. Занял пятсот баксов, — а отдавать хрена! Вот казьол, да?
— И всегото! — вигукнув я. — За пятсот баксов ты мужика прессуешь? Я не ошибся, э?
— Кончай дуру гонить! — скривився вилицюватий. — Говори, че надо… а это наши разборки!..
Я зітхнув. Далі пошукав у кишені й добув кілька зіжмаканих папірців.
— Держи! — простягнув я вилицюватому. Тоді підійшов до гендляра й зірвав липку стрічку. — Свободен. Вали отсюда!
Той схопився на ноги й зміряв мене поглядом з ніг до голови.
— Мужик, век не забуду… Где тебя найти?
— Вали, вали… — буркнув я. — Надо будет, я сам тебя найду! Уматывай, чего стал?!
— Шо ты хотел? — обізвався вилицюватий, коли за гендлярем зачинилися двері.
Я позіхнув. Далі втомлено сів на стілець і, закинувши ногу за ногу, запалив. Ті четверо стояли й дивилися на мне. Насправді ж їх було не четверо, а десятків, либонь, зо два, й тримали вони під контролем увесь привокзальний район, збираючи данину навіть з отих бабусь, котрі торгують цигарками. Вилицюватому гендлярі дали прізвисько Щур, а ще один суб'єкт з цієї бригади відомий був під колоритною кличкою
