Удав.
— А що це Удава немає? — поспитавсь я, випускаючи хмарку диму.
— Ваші… чеченці замочили! — буркнув Щур. — Послухай, що за діла, — «Тартар» закріпив цей район за нами?
— Закріпив, — погодивсь я.
— Чого ж тоді бригада Аслана качає права?
— Під яким приводом?
Щур стенув плечима.
— Під тим, що «Тартар» неначебто передав цей район їхній бригаді! Ти що, нічого не знаєш?
Я покрутив головою.
— Абсолютно. Ніхто їм нічого не передавав. Ця територія за вами, — принаймні, поки вас не повбивають. Чого ти не подзвонив у «Тартар»?
— У нас були розборки… — почав було Щур.
— Знаю, знаю! — перебив я. — Скількох замочили?
— Ти живі всі, — буркнув Щур. — Трьох покалічили. Чечени привели якогось чемпіона по карате. Якби не він…
— Ти його знаєш?
— Вперше в житті бачив! Звір якийсь, а не людина…
— Он воно що!.. — замислено буркнув я.
Запала мовчанка. Я димів сигаретою й напружено міркував. Рекетири стояли й дивилися на мене.
— Ну? — озвався нарешті Щур.
— Ходімо! — сказав я, підводячись зі стільця. — Де ті чечени?
Щур видимо повеселів.
— Тут вони, тут… крутяться нагорі коло валютних будок!
— Кидають?
— Ще й як! Ти ж хоч скажи їм щонебудь — це ж наша зона, дідько б їх взяв!..
Ми пройшли підземним переходом і стали підніматися нагору. У вітрині кіоску майнуло наше відображення: двоє суб'єктів кримінального штибу, — один високий, з понурим вовкуватим лицем і статурою справжнісінької горили, а другий низький і тендітний, з вельми заклопотаним щурячим писком.
— Де? — поспитавсь я, коли ми опинилися на майдані.
Щур мовчки показав на валютну ятку під універмагом. Коло неї аж кишіло народу, — долар пішов на спад, і всі намагалися збути свої гроші.
— Он, чорнявий… а отой в шкірянці теж з їхньої бригади!..
— Гуляй, — діловито сказав я. — Утрясемо.
Щур ще щось хтів було сказати, але передумав. Я пропхався до віконця валютного пункту. Долар справді падав. Ззаду хтось узяв мене за рукав. «Дарагой, валута есть»? Не було ніяких сумнівів, — чеченці вирішили й зі мною прокрутити свою гру. Дуже просто: даєш перекупнику свою купюру, аж тут налітають двоє чи троє й беруть його за груди — чого, мовляв, працюєш на нашій території. Той повертає тобі гроші й ушивається, — і тоді ти бачиш, що віддав він не твої кровні сто баксів, а всього один долар. Як у казці, справді!
— Где Аслан? — поспитавсь я, коли ми одійшли вбік.
— Цево?
— Аслан где, спрашиваю! — гаркнув я. — Не понял, что ли?
Чеченець хтів було пірнути в натовп, але я спритно зловив його за руку й блокував зап'ястя. Ззаду наче зпід землі виросли двоє кавказців.
— Цево надо, э? — погрозливо поспитавсь високий драб. Решта двоє стояло, тримаючи руки в кишенях.
— Аслан мне надо! — нетерпляче сказав я. — Где он?
— Зацэм?
Я криво посміхнувся.
— Я из «Тартара». Слыхали?
Чеченці перезирнулися.
— Из «Тартара»? — перепитав високий драб. — А на кого ты там работаешь?
— Я работаю на Мурата! — з притиском відказав я. — И он передал вам, чтобы вся ваша бригада убиралась из этого района. Врубились?
Чеченці понуро мовчали. А що їм залишалося робити — «Тартар» хоч і їхнім співвітчизникам належить, але за непослух карає жорстоко, не вважаючи й на земляцтво.
— Ладно! — буркнув високий драб. — Все равно мы уезжаем… Зачем тебе Аслан, э?
— Поговорить надо, — сказав я. — Давай отойдем.
Ми одійшли під універмаг. Сніг падав і падав. Видно було, як середхрестям, дзеленькаючи, котиться трамвай.
— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?
Високий похитав головою.
— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?
Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».
— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…
— Какие? — настороживсь я.
— Мы продали анашу этим… как там их…
— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.
— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.
— Поехал сам? — діловито поспитав я.
— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.
Я став думати.
— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?
— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?
— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?
— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.
— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?
— Нет, — похитав головою драб.
— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.
— Мой звать Шамиль, — відказав він.
— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?
Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.
— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.
— Двері? — поспитавсь я.
— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.
— В смислі?
— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.
— Отакот із вулиці? — здивувась я.
Шаміль кивнув.
— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.
– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською
