бригадою.
— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?
Я обернувсь до Ронні.
— Дайно мого узі… там, у схованці!
Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.
— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.
— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!
— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!
— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…
Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.
— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?
Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.
– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…
Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.
Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.
Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.
— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…
— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.
— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?
Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.
— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Циганка вовтузилася, замикаючи двері. Я зробив крок вперед — і туттаки довкруг спалахнуло світло.
— Руки вверх! Не двигаться! — гаркнув чийсь залізний голос.
— В чем дело? — поспитавсь я, поволі піднімаючи руки.
— Милиция! Стоять, сука!
Мені заламали руки за спину й заклацнули наручники. Оце влип, гірко подумав я. Певна річ, опиратися не було сенсу — з міліцією краще не зв'язуватися, тим більше, що «Тартар» од недавнього часу співпрацює з органами правопорядку.
В кімнаті, куди мене затягло двоє зарізяк у камуфляжі, все було догори коренем. На підлозі лицем вниз лежало кілька циган. Трохи далі видно було трьох кавказців, — вони стояли, впершись руками в стіну й широко розставив ноги. Ну, подумав я, оце, мабуть, і є Аслан зі своїми людьми… На додачу до всього квартира була напхана бойовиками зі спецзагону. Всі вони були з автоматами, в панцерних жилетах, а деякі — то навіть і в чорних масках з прорізами для очей.
— Посмотри, шеф, какого бугая взяли! — сказав один з бойовиків, штовхаючи мене до стіни. — Бригадир, наверное!..
— Обыскать! — наказав товстий мов діжа спецназівець, котрий стояв посеред кімнати. В панцерному жилеті поверх камуфляжу, в своїй масці й з автоматом на плечі він справляв простотаки страхітливе враження. — Анаши хотел?
— Да… — відгукнувся невисокий тренований хлопчина, зі знанням справи обмацуючи мене з ніг до голови. — А вот и оружие!
— Ты посмотри! — вигукнув хтось іззаду. — Настоящий парабеллум! И в хорошем состоянии, кстати!
— Это же реликтовое оружие, — сказав командир, беручи до рук мого пістолета. — Еще со времен Отечественной… вот подонок, а? Что еще?
— Нож диверсанта, — сказав хлопчина. — Тоже неплохо… а это что? Какоето удостоверение!..
— Компания «Тартар»… А, знаем, знаем!.. — командир помахав мені перед очима карткою детектива. — Содействие возвращению коммерческих долгов? Все виды разыскной деятельности? «Тартар» — фирма ХХІ столетия? Уу, казьол!..
Аби лиш тих двох не загребли, подумав я. Мурат витягне мене з цієї халепи… Якби тільки не взяли Ронні з Шамілем! Бо якщо їх візьмуть зі зброєю, то справа набагато ускладниться. От же ж не щастить, га!
— Зачем пришел? — продовжував допитуватися в мене командир спецназу.
— Да конопли хотел… — буркнув я.
— Не пизди, казьол! Ты же не наркоман, — по глазам видно! Че у тебя здесь за дела?
— Ладно! — обірвав його хтось. — Потом допросим… времени хватит! Давай, сворачивай операцию!..
Мене вивели на сходову площадку й стусанами погнали вниз. Чутно було, як ззаду ведуть решту затриманих. Надворі все падав і падав сніг. Ронні з Шамілем і близько не було. Хтось одчинив дверцята джипа з написом «милиция», і я заліз досередини. З обох боків коло мене сіло двоє драбів у масках. Джип виїхав з двору. За ним рушило ще кілька авто, напханих спецназом і затриманими.
Коли ми виїхали зпід арки, я побачив, що мого авто, котре ми покинули біля хідника, вже немає. Таки ушилися, подумав я з полегшенням. Ну й справа ж дісталася мені, — з однієї халепи та в іншу!
— Гадаю, нас витягнуть звідси, — сказав я.
Аслан похитав головою.
— Все це не так просто! — зітхнув він. — Без слідства тут не обійдеться… А на слідстві випливуть такі деталі, що нам буде непереливки!
— Твоя помилка. Треба було зв'язатися з Муратом. До речі, «Тартар» заборонив будьякі операції з наркотиками!
— Навіть чеченцям? — видивився на мене Аслан.
— Всім. Торгівля наркотою заборонена, й край!
— Хто це вирішував?
— Десятка, — спокійно відказав я. — Чув?
— Ще б пак! В Ічкерії нам радили зв'язатися з десяткою, але ти ж знаєш — ми не любимо, щоб нами командували…
— Ну, то будеш сидіти! — буркнув я. — Гарна перспектива?
Аслан обвів поглядом камеру. Це було щось таке, як дротяна клітка в зоопарку, й збоку ми виглядали в ній, мабуть, як два вовки.
— Тут всього лиш база спецназу, — пояснив я. — Зараз нас повинні одвезти в слідчий ізолятор. От звідти вже важче буде визволитися! Що в тебе було з циганами?
— Не хотіли платити. Ми наїхали на них, але сили були нерівними. Мало людей взяв, от що!
— Вони збиралися вас убити?
— Йшлося до того, — знехотя відказав Аслан. — Нас тримали добу. Напевне, ніяк не могли вирішити, що з нами робить… Врешті всетаки забили б! В них сильна група, та й зброї до дідька…
— Якби ти порозумівся з «Тартаром», то цього не було б! — повчально сказав я.
Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!
— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!
— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?
