— Бачите, як говорити по правді… не майте цього за зле, однак…
Жінка за столом замовкла. Я посміхнувся. Краля, нічого не скажеш: великі темні очі, лагідно окреслений носик… а вуста — повні, трохи пошерхлі од вітру і якихось незвичайних кшталтів!
— …але ви уявляли собі детектива трохи іншим, еге ж? — сказав я нарешті.
— Ну-у, — протягла вона зверхньо, — приблизно це я й хотіла сказати. Як на моє переконання, детектив має працювати більше головою… а от ви… ви мені нагадуєте…
— Ну-ну? — заохотив я її.
— Кінг-Конга! — відрубала вона з прихованою відразою.
— Отакого? — я дико зареготав і кілька разів щосили вгатив себе в груди кулаками, аж грудна клітка задудніла.
Вона здригнулася й одсунулася від мене. Гамір за стіною на мить затих.
— Дорога пані, — втомлено сказав я, — години зо дві тому мене терміново викликали на роботу. Коли я прибув у штаб-квартиру, бос доручив мені приїхати сюди і вислухати вас. Я — один з небагатьох співробітників «Тартару», яких називають детективами для особливих доручень. Робота наша — і наш час, в тому числі, — цінується буквально на вагу золота. Й тому я хотів би говорити з вами про діло, а не вислуховувати, яка бандитська в мене мармиза… чи яка гориляча в мене статура… чи які довгі в мене руки і як міцно я міг би вас ними обійняти… — Вона обурено розкрила рота, однак я перепинив її. — Зокрема, я хотів би нарешті почути: що трапилося в оцьому вашому дівочому розпліднику? Чому ви звернулися до фірми «Тартар», — у вас тут когось позбавили цноти, чи що? Вона обурено чмихнула. От убийте мене, а ще ніхто не говорив з нею отаким безцеремонним тоном!
— Ви, — холодно сказала вона, — щось забагато собі дозволяєте… шановний… е-е… як вас там…
— Я? — Мені аж смішно зробилося. Ні, справді-таки: цілих двадцять хвилин ходити околяса довкруг справи — і все з її вини, між іншим! — Вам хочеться іншого детектива? Прошу, ось телефон! Хочу тільки застерегти: з детективів для особливих доручень на сьогодні вільний лише я.
Якусь мить вона думала. Потім зітхнула й знов окинула мене критичним оком.
— Вибачте! — сказала вона втомлено. — Може, й справді я… Ця справа таки доконає мене. Од самого ранку…
— Для початку, — безцеремонно обірвав я її, — давайте познайомимося. Як вас на ймення?
— Можете казати на мене Леся! — неохоче буркнула вона.
— Юридична назва оцієї вашої… гм… фірми? Її очі гнівно зблиснули.
— Не фірми, — з притиском сказала вона, й у її голосі зазвучав метал, — а громадського об'єднання. Назва його: жіноче культурно-просвітнє товариство «Україночка».
Я крутнув головою. Здуріти можна, справді!
— Даруйте, ласкава пані…
— Кажіть просто Лесю! — встряла вона.
— …Лесю! Отож, даруйте, Лесю, але чому ви обрали таку… гм… назву?
Вона здивувалася, й цього разу по-справжньому.
— Ну як же ж… а пісня, — ви що, не чули? «Кажуть хлопці, я сама наче квіточка…» — наспівала вона своїм лагідним голосом.
— Знаю, знаю! — закивав я. — Квіточка, сонечко… білочка, мишка… поросятко! В ліжку чого не скажеш!..
Вона хтіла було знов образитись, але в останній мент передумала.
— З вами не скучиш! — крутнула вона головою. — Так от, як ви вже зрозуміли, «Україночка» є суто жіночим громадським об'єднанням. Однак від недавнього часу, — вона зітхнула, — ми всі отут утратили спокій. Роботу об'єднання дезорганізовано, і я не знаю, чи можна буде найближчими днями її налагодити. Обстановка дуже, дуже кепська…
Я уважно подивився на неї.
— Вас що, шантажують? Вона махнула рукою.
— Який там шантаж! Справа набагато гірша…
— Ну?! — не втерпів я.
Леся витримала значущу паузу.
— В нас об'явився ворог, — трагічним тоном проголосила вона, — й ми не знаємо, хто він!
Я відчув, що мені вривається терпець. От же ж манера висловлюватися в цих жінок, щоб їм усячина!
— Я звісно перепрошую, — обережно сказав я, — але ви могли б якось пояснити свої слова… ну, як би сказати… точніш, чи що?
Леся роззирнулася по кабінету.
— Ви палите? — поспиталася вона, дістаючи з шухляди пачку «Кемелу». — Я, мабуть, запалю разом з вами… Їй-право, ця халепа мене в гріб зажене! Протягом останнього тижня, — сказала вона офіційним тоном, видихнувши хмарку диму, — було доконано дві спроби пограбування мого кабінету!..
— В котрому ми оце зараз перебуваємо? Послухайте, але ж тут сигналізація… і залізні двері… й навіть ґрати на вікнах… і, між іншим, це восьмий поверх!
— Все це так, але спроби пограбування були! — зітхнула вона. — Мало того, злочинець проникав до кабінету через вікно — це навіть в мене викликало здивування! Під час обох спроб злочинець намагався відкрити сейф. Охороні затримати його не пощастило, — обидва рази він щез тією ж дорогою, якою й прийшов.
— Вікном?! — здивувавсь я. Леся поважно кивнула.
— Чекайте-но… — Я схопився з місця і, обійшовши стола, визирнув у вікно. Висота була… страшно й дивитися, не те що! — Куди ж, у дідька, він міг щезнути? А втім… — я подумав, — … хіба що видерся на горішній поверх по якійсь линві, чи по драбинці… Чортівня якась та й годі!
— На горішньому поверсі посольство! — повідомила Леся. — Не думаю, щоб його туди пустили… Щоправда, під нами розташовано контору довірчої компанії…
— «Анвар-траст»? Ну-у… їх охороняє спецпідрозділ міліції! Гаразд, — сказав я, сідаючи на своє місце, — з цим розберемося! А тепер, шановна пані, скажіть мені таке: що міг шукати злочинець у вашому сейфі?
— Не знаю! — відрубала вона.
— Не знаєте?!
— Не знаю, — твердо повторила вона. — Жодного уявлення не маю, розумієте?
Я відкинувся у фотелі й став мовчки її розглядати. Таке гарненьке, а таке брехливе, га!
— Мені потрібна зачіпка, — озвавсь я нарешті. — Якась нитка, розумієте? Зловити цього злочинця — як раз плюнути, але я мушу за щось зачепитися. Не кажіть, — перепинив я її, — що ви не знаєте, за чим він сюди приходить!
Леся вперто похитала головою.
— Злочинця не треба розшукувати!
— Що?.. — не второпав я.
— Ви не повинні його шукати, — роздратовано пояснила вона. — Ваше завдання — зловити його на місці скоєння злочину. Попередньо його дії мають бути зняті на відеоплівку.
—І це все?
— Все! — відказала вона. — Тільки для цього я вас наймаю і тільки за це плачу гроші. Не маленькі, між іншим.
— Дві тисячі доларів… — замислено сказав я. Щось криється за цим товариством — шеф це відразу відчув… — А певно, грошики чималі!
Ми знову позамовкали.
— Що ще? — неприязно спиталася вона по хвилі. Я отямився.
— Декілька запитань. З приводу цього пограбування ви зверталися до міліції?
— Ні.
— До приватних детективів?
— Теж ні.
