— Ви щось сказали?
— Ні… нічого! Пів на дванадцяту, до речі.
Леся підозріло зиркнула на мене. Потім сіла на своє місце й, узявши ручку, стала заповнювати бланк.
— Паспортні дані? — суворо запитала вона. Я сказав.
— Так ви ж казали мені, що вас зовуть Оскар! — Її очі недобре звузилися.
— Бачите, — посміхнувсь я, — детективи «Тартару» працюють під оперативними псевдонімами. Мій псевдонім — Оскар. Це мусульманське ім'я, правильно воно вимовляється, як Аскер, що значить «воїн», — але тут його трохи переінакшили…
Леся глянула на мене уважніш. Моя бандитська мармиза, мабуть, не принесла їй утіхи, й вона скривилася.
— Охорона, — сказала вона, подаючи мені бланк, — пропускатиме вас до офісу за будь-якої пори… Працюйте!
Я підвівся.
— За півгодини, — сказав я, знімаючи з вішалки свою шкірянку, — прибудуть техніки для встановлення відеокамери. Увечері я приходжу на чергування.
— Звітуєте тільки мені! — суворо нагадала Леся.
— Вам… вам! Як тільки злодій заявиться, ми затримаємо його й передамо у ваші ніжні руки… можете не сумніватися!
— Гало… Мурат? — Я сидів у своєму авті й, притискаючи трубку радіотелефона до вуха, наглядав за входом у височезний чотирнадцятиповерховий будинок, де було розташовано офіс товариства. — На дроті Оскар. Переговори відбулися. — Ну? — поспитався шеф. — Фірма підозріла, ти мав рацію… — сказав я. — Гроші погодилися заплатити відразу. Робота дріб'язкова, але можуть бути проблеми… Чи не зв'язуватися з цими жінками, га? — Не дурій! — буркнув шеф. — До цього товариства треба придивитися уважніш… у нас є свої причини погодитися на цю роботу… Що ще? — Жучок, — сказав я. — В самісінькому кабінеті. Переговори прослуховувалися… — Я так і думав, — озвався шеф. — Твої дії? — Все гаразд! — заспокійливо сказав я. — Це навіть полегшує роботу. Злочинець виявив активність, так що… — Ну добре… добре! — сказав Мурат. — Дивися за цими жінками. Щось у них забагато грошей!.. — Не турбуйся… все буде вері- вел! — відгукнувсь я. — Поки що все.
— Гало, гало… Пітон? — Угу! — буркнув з того боку грубий товарячий голос. — Що тобі? — Треба встановити відеокамеру в офісі клієнта! — Я продиктував адресу й пояснив, як саме потрібно встановити апаратуру. — Терміново пошли людей, і щоб вони змонтували її до вечора — вночі я буду з нею працювати… точніше, ми з тобою вдвох, бо справа ця серйозна! — А що це за товариство, в дідьчої мами? — недовірливо поспитався Пітон. — Жіноче об'єднання! — Для занять гуртовим сексом? — А для чого ж іще! — відказав я. — Одне слово, увечері я за тобою заїду… Поки що все. — Гуляй! — буркнув Пітон і кинув слухавку.
II
Надвечір пішов сніг. Я сидів на задньому сидінні свого авта й, заклавши руки за голову, дививсь, як понуро котить хідниками білим-біла юрма, котра повилазила зі своїх офісів та контор; як місять брудну мокру кашу нескінченні потоки авт, котрі, блимаючи жовтими очима, з ревом женуть у пітьму зимового вечора; як підкочують до зупинки тролейбуси, обліплені по самісінькі вікна першим снігом цієї зими… А далі почалося щось таке, як обвал: сніг пішов суцільною лавиною, за декілька кроків годі було щось розгледіти, люди брели в тій хуртовині, неначе білі ведмеді, й навіть гендлярі валютою, котрі чатували біля обмінного пункту, не витримали й ушилися геть.
Дівча вийшло з офісу рівно о шостій, і за цією сніговицею я його мало не прогавив.
— Люба панно! — погукав я, виглядаючи у вікно. — Агов!
— Отвали, пацан! — гордо відрубало дівча своїм янгольським голосочком. Тоді зненацька впізнало мене, і його великі голубі очі розплющилися од подиву. — Ой… це ви?!
— Я, — сказав я, відчиняючи дверцята, — хто ж іще! Сідайте… поговоримо!
— З вами? Про що?! — Воно окинуло мене критичним поглядом, і я неначеб уздрів себе збоку: кремезний драбуга в почовганій шкірянці, очі виказують людину, котра була на війні… а тут ще ж і шапочка-рекетирка, натягнута по самісінькі брови, — ну вилитий бойовик, якими їх демонструють у телерепортажах із Грозного!
— А про жучка, якого ви поставили в кабінеті своєї шефи-ні! — Я іронічно посміхнувся. — Ну?
— А… а звідки ви знаєте?
Я показав на свого годинника.
— На циферблаті чотири стрілки, бачите?
— Ну… бачу!
— Четверта… ось ця, тоненька… сигналізує про наявність радіозакладок. Сідайте в машину, кажу вам!
Дівча зблідло й стало біліше од снігу.
— Подонок! — сказало воно після паузи. — Мразь легавая… скотина!
— Тільки не використовуйте таких слів, як «підарас» чи «казьол»! — застеріг я його. — Мене ви можете ображати як завгодно, а от специфічний контингент вам таке може за ці слова зробити!..
— Ну й що ж він мені зробить?.. Я дико посміхнувся.
— Та нічого особливого! Руки й ноги поодриває — і скаже, що так і було… Залазьте, залазьте!
Дівча зітхнуло й полізло на заднє сидіння. Сніг валив і валив, тож я ввімкнув піч, а потім запустив двірники.
— Як ви дізналися, що це я встановила закладку?
— Детектор почав сигналізувати після того, як ви покинули кабінет… Розмова записувалася?
— Ну! — буркнуло дівча.
— Касету! — коротко звелів я.
Дівча відкрило сумку й, понишпоривши, дістало барвисту прямокутну коробочку.
— Майкл Джексон, значить… добре замаскувалися! — Я перегнувся через сидіння й, уставивши касету в магнітофон, притиснув кнопку. В салоні пролунав мелодійний голосочок Лесі, а далі — моя пропозиція встановити відеокамеру. — Ага… це таки воно, без обману!
— Ви ще й сумніваєтеся?!
— Жінка, — повчально сказав я, — настільки брехлива істота, що не можна вірити жодному її слову! Второпали?
Дівча вбивчо подивилося на мене.
— Далі?
— А далі, — невдоволено сказав я, — чистять крейдою медалі! Не спішіть, як ця сама… як гола з маку! — я дістав пачку «Кемелу» й, почастувавши цю ніжну істоту, запалив і собі. — Розкажіть-но, як ви потрапили в цю халепу!
— Не зрозуміла?
Я відкинувся на спинку сидіння.
— Гаразд, застосуємо інший метод. Я запитую, ви — відповідаєте на запитання… Згода?
— Ну! — буркнуло дівча.
— Скільки вам років?
— Уже вісімнадцять… з половиною!
— Навчаєтеся?
— В Академії.
Я замислено кивнув: це був один з найстаріших навчальних закладів, і вчилися в ньому лише діти
