заможних людей — биків, одморозків, ріжних там олігархів…
— Чим ви займаєтеся в товаристві?
— Секретар-референт.
— Хто платить за навчання? Дівча скоса глянуло на мене.
— Ви не забагато хочете знати? Може, вам ще сказати, який розмір білизни я ношу?
Я коротко реготнув.
— Люба моя, ці розміри я безпомильно визначаю на око! Вас втягли в дуже кепську історію… розумієте ви це чи ні? Для того, щоб вас врятувати, я повинен володіти певною інформацією… Ну?
Дівча похнюпилося. На тлі пізнього вечора його профіль скидався на писок сумного безпритульного пса.
— Навчання оплачує Леся. Із фондів товариства, звичайно…
— Як це сталося?
— Коли я провчилася в Академії рік, загинув мій тато. Він тримав посередницьку фірму, і його застрелили бандити… Вийшло так, що наша родина залишилася без грошей. Я опинилася на роздоріжжі, ну й… — вона зблідла й закусила губу.
— Спроба самогубства, чи що? — безцеремонно запитав я.
— Ну! — ледве чутно промовило дівча. — Після цього мене взяло під опіку товариство… Леся дала мені роботу й платить за навчання.
— А ви їй віддячуєте отаким способом! — замислено сказав я. — Добре, і це замнемо… Як ви потрапили в оцю історію з підслуховуванням?
— Ну… мене шантажували!
— Хто?
— Не знаю.
— Як це розуміти? — здивувавсь я.
Дівча затяглося востаннє й роздушило недогарок у попільничці.
— Я не знаю, як зовуть цю жінку! — втомлено сказало воно. — Їй під сорок років, коси русяві, стягнуті хвостом на потилиці, очі наче у змії. Рухається прудко і… в ній відчувається сила! Вона… — Дівча на мить затнулося й із огидою прошепотіло: — Вона здорова… ну як лошиця, розумієте?
— Предмет шантажу?
З протилежного боку вулиці, натужно гуркочучи, рухалася снігоочисна машина. Я провів її поглядом, тоді глянув на дівча й побачив, що воно червоне мов рак.
— Я… — нарешті озвалося воно, — …розумієте…
— Статеві стосунки, чи що? — безцеремонно запитав я. Воно стрепенулося, наче його хто голкою штрикнув.
— А ви звідки знаєте?!
— Робота в мене така — все знати! — зробив я поважне обличчя. — Так що там сталося?
— Ну я була з одним хлопцем… а потім прийшла ця жінка й показала фото, де все це було знято… ну, в натуральному вигляді! Й змусила мене доповідати про все, що робиться в офісі…
— А ви не могли розповісти про все це Лесі? — докірливо глянув я на нього.
Дівча знову зашарілося.
— Бачите… члени товариства підписують зобов'язання не виходити заміж і не мати контактів з чоловіками! Тим більше отаких… із анатомічним поєднанням тіл… Леся вже трьох дівчат вигнала, уявляєте?
— За це саме… анатомічне поєднання, чи що?!
— А ви думали! Вони вийшли заміж, а значить… Я взявся за голову.
— Здуріти можна! І що ж, ви піддалися на цей шантаж?
— А що мені зоставалося робити! — вигукнуло дівча. — Покинути навчання — це означає впасти на дно… а звідти вже не видряпаєшся!
Ти бач, подумав я зачудовано, мале — а вже знає! Що й казати, в нашу вовчу добу немає гіршої катастрофи, як звалитися з якогось щабля суспільної ієрархії поміж волоцюг і повій, одморозків і рекетирів, колгоспників і отих нещасних бариг, які торгують на ринках, де панує цілковите беззаконня… Певна річ, якщо це дівча не здобуде освіти, йому тільки й залишиться, що йти на панель!
— Гаразд, — зітхнув я, — з вами все зрозуміло… Хочете мені допомагати?
— А ви… ви розповісте, мабуть, про все це Лесі? Я так і заціп із роззявленим ротом.
— Дівчино, — озвавсь я нарешті, — вам казали коли-небудь, що у вас дуже глибокий інтелект?
Дівча зашарілося.
— Ну… казали! — вдячно зиркнуло воно на мене. — Я змалечку така… розумниця!
— Так от, розумнице, було б дуже добре, якби ви цим інтелектом хоч інколи та користувалися! А то він у вас настільки глибокий, що його й геть не видно… Послухайте, ви тямите щось оцією своєю голівкою чи ні? Ви думаєте нею, чи вона виключно для того служить, щоб на неї шапочку надівати? Я пропоную вам співробітництво чи не пропоную?
— Пропонуєте! — засоромлено буркнуло дівча.
— От бачите! А якщо ви будете працювати зі мною, то жодна душа не знатиме про ваші проблеми… Втямили?
— Цебто ви нічого не скажете Лесі?
— Геть нічогісінько! — Я постукав себе кулаком у груди. — Це я вам обіцяю… я! А моє слово — закон! Хреста можу навіть поцілувати, хоч я й не хрещений… і навіть мусульманин, до речі!
— Що ж я повинна робити?
— Передовсім, — сказав я, перегинаючись через сидіння, — передати оцю касету шантажистці!
Я вставив касету з Майклом Джексоном у магнітофон і натиснув кнопку, тоді сів на місце й, діставши пачку «Кемелу», запропонував цьому створінню. Ми запалили й стали дивитись, як надворі падає сніг. Він і справді падав, хоч уже й не так рясно. За кілька хвилин магнітофон клацнув, і я дістав касету з гнізда.
— Тут — повчально сказав я, — записано шум! Уторопали?
— Щось не зовсім…
— Коефіцієнт інтелекту — нуль цілих, нуль десятих! — прокоментував я. — Ви віддасте касету тій лошиці — й скажете, що такий вийшов запис!
— А вона?..
— А вона розумна жінка й подумає, що під час розмови було ввімкнено шумовий генератор! Це перше. Друге. Ви повинні дуже добре роздивитися цю особу, щоб на основі ваших слів можна було скласти фоторобот. Спробуйте також проаналізувати її психологію й визначити професійну належність… Зробите?
— Без проблем! Що ще?
— А ще, — сказав я, суворо насупивши брови, — від сьогоднішнього дня ви отримуєте в мене статус таємного агента! Це означає, що вас завербовано для оперативної роботи на фірму «Тартар», і ви зобов'язані виконувати всі, — я підкреслюю: всі! — мої накази й розпорядження. Наприклад, якщо я скомандую: вилізьте на отой будинок і плигніть униз головою, — ви повинні зробити це, не замислюючись! Вам зрозуміло?
Дівча подивилося на мене з неприхованою ненавистю.
— Зрозуміло, зрозуміло… — процідило воно крізь зуби.
— От і добре! Тепер потрібно дати вам оперативне псевдо… Як вас прозивали в дитинстві?
— Що?
— Ну, в школі як на вас казали, га?
— У… у школі? — Дівча знову спаленіло. — Там прозивали мене… є таке слово…
— Ну?
— Мацюцька!
— Як-як?
— Мацюцька!..
— А що це за прізвисько, в дідьчої мами?!
