відношення до армійських структур. Про це свідчить брутальність у поведінці зі слабшими від себе істотами, солдафонська прямота й цілковита бездуховність в очах. Лексикон цієї особи рясно пересипаний такими зворотами, як «прошмандовка», «матку вырву», «коза драная», «этого пидора надо урыть».
Я слухав цю тираду, не тямлячи себе від здивування.
— Стоп-стоп, — оговтавсь я нарешті, — ви що, по-писаному оце чешете, агенте Мацюцько?
— Так точно! — відгукнувсь на тому боці янгольський голосочок. — З приводу цієї зустрічі я підготувала рапорт, який буде вручений вам особисто. Отож, продовжую…
— Ну, ну, — поспішно сказав я, — зачекайте! Давайте призначимо зустріч, бо ці телефони… Між іншим, якого дідька ви дзвоните мені… — я зиркнув на годинника й побачив, що там допіру початок сьомої, —… ні світ, ні зоря, га?
В слухавці мовчали.
— З міркувань конспірації! — нарешті холодно сказала Мацюцька. — Ви ж самі дозволили мені телефонувати за будь-якої пори!
Я пошкріб потилицю.
— А… справді! Ти бач, забувся…
— Наказ начальника — закон для підлеглого! — урочисто виголосила Мацюцька.
— Дайте подумати! — сказав я невдоволено. Й треба ж було завербувати це диво на свою голову. Але хто ж знав, що воно так ухопиться за службу… — Агенте Мацюцько!
— Я! — крикнуло в слухавці.
Я сахнувся й із жахом глянув на телефон.
— Чого це ви горлаєте, як навіжена? В мене замалим барабанні перетинки не луснули!
— Ну, ви ж самі звеліли… — розгубилася вона.
— А… справді! Гаразд, не будем про це. Отож, зустрічаємося о дванадцятій коло пам'ятника біля Академії… втямили?
— Так точно!
— Майте на увазі, ми поїдемо в «Тартар». У вас є для цього вільних півтори-дві години?
— Так точно! — знову повторила Мацюцька.
Клопіт на мою голову, тоскно подумав я. Ото навчи дурня богу молиться!..
— Значить, буду на вас чекати… А поки що дякую вам за службу, агенте Мацюцько!
— Рада старатися! — з готовністю відрапортував у слухавці мелодійний голосочок.
Над автострадою висіли тяжкі розкошлані хмари. Вранці пішов дощ, і дорога перетворилася на справжнісіньку ковзанку. Час від часу з попелястого вировиська хмар проглядало сонце, й шосе починало блищати, мов дзеркало. Я обігнув маршрутного автобуса, котрий стояв на зупинці, й вийшов у лівий ряд. Була дев'ята година. Дощ то вщухав, то починав лляти знову. Обабіч забовваніли кам'яниці житлового масиву. Вони теж блищали, наче вилиті зі шкла, і мимохіть мені подумалося, що сьогодні в місті розіб'ється ціла купа машин. А певно, така ожеледиця! Зазвичай в таку пору ліпше добиратися автобусом, але після розмови з Мацюцькою я так твердо заснув, що проспав геть усе на світі. А Леся, напевне, вже прийшла в офіс, і їй потрібно давати пояснення, — а вони мені й самому видаються неправдоподібними… Тільки хто ж міг сподіватися, що цей клятий грабіжник так добре володіє рукопашною!
На сидінні задзеленчав коморковий телефон.
— Ну? — поспитав я, притискаючи слухавку до вуха.
— Це я! — обізвався на тому боці шеф. — Ти з чергування?
— Ну… можна сказати й так!
— Результати?
Я понуро мовчав.
— Це був чоловік з маскою на обличчі! — нарешті сказав я сухим, протокольним тоном. — Він вимкнув світло у всенькому будинку, спустився по линві з даху й перерізав гільйотиною віконні ґрати. Я намагався його затримати, але ця тварюка садонула мене під дихало й ушилася геть.
Все це прозвучало настільки дико, що мені зробилося не по собі.
— Й що ж він шукав у кабінеті? — спокійно поспитався шеф.
— Грабіжник намагався відімкнути сейф! — буркнув я, пильнуючи за дорогою. — Звичайно, ми не дали йому цього зробити…
Скількись часу Мурат нічого не казав.
— Ти будеш зустрічатися з клієнтом?
— Та певно! Треба ж звітувати…
— Гадаю, вона відмовиться від наших послуг… — замислено сказав шеф. — Одне слово, звітуй — і відразу ж до мене! Треба поговорити.
— Угу! — буркнув я.
Попереду була зупинка тролейбусів. Кинувши слухавку на сидіння, я зненацька уздрів, як від узбіччя з шаленим виском стартує якесь авто; я щосили навалився на гальма, пропускаючи його перед самісіньким радіатором, і тої ж таки миті червоний фольксваген, який ішов за мною сливе впритул, з брязкотом врізався у захисну решітку мого рейндж-ровера.
Машини обабіч обурено засигналили.
— Приїхали! — буркнув я, вилазячи надвір. Фольксваген зім'яв передок і потрощив фари. Решітка
трохи погнулася, але таки прийняла на себе удар, і джип зостався неушкодженим. Із фольксвагена вискочило двоє дівчат. Вони були в спортивних костюмах і шкірянках.
— Ну що, зайки, — сказав я насмішкувато, — порушуємо? За скільки права купили, зізнавайтеся!
Невисока білявка з твердим поглядом сплюнула мені під ноги.
— Во ездит казьол, да? — сказала вона подрузі. — Да здесь ремонта на целых две штуки, если не больше!
— Хрен там… больше! — озвалася друга. Тоді подивилася на мене, і я побачив, що їй років двадцять п'ять і в неї великі темні очі з крапинками й чорне волосся, зібране в хвоста на потилиці. — Гля, крутой какой-то!
— И цепура голдовая на шее! — докинула білявка, розглядаючи мене з ніг до голови, мов жеребця.
— И гайка есть… тоже голдовая! — здивовано констатувала чорнявка.
— Послухайте, кошечки… — почав було я.
— А ездить не умеет, уродина! — хором закінчили дівчата й подивилися одна на одну. — Поучим, что ли?
Я криво посміхнувся. Ситуація була нестандартною й розвивалася за якимсь безглуздим сценарієм — так, начеб усе це коїлося на сцені театру, а не посеред мокрого шосе, де раз-у-раз шугають забрьохані авта.
— Дєвочки… — лагідно сказав я. Білявка знову зміряла мене поглядом.
— Слышь, дядя! — процідила вона крізь зуби.
— Ну?
— Вон, гляди… птичка пролетела! — тицьнула вона пальцем угору.
Я мимохіть зиркнув туди й на якийсь мент утратив її з поля зору, а коли знову опустив погляд, то уздрів, як це ніжне створіння буквально летить на мене, виконуючи удар ногою з переворотом через голову. Ійя-я-я! — мов кішка, завищала її подруга і метнулася вперед, синхронно наносячи мені удар між ноги. Автоматика спрацювала й цього разу: ще не усвідомивши до ладу, що ж, власне, коїться, я блискавично поставив жорсткий блок, і білявочка підлетіла високо в повітря й, перевернувшись, гепнула в брудну снігову кашу коло узбіччя. Одночасно я ребром ступні блокував той випад, якого завдавала чорнявка, й підставленою долонею — удар в горлянку, званий в карате «дзьоб журавля», котрий ламає борлака й розриває дихальне горло. Чорнявка заверещала й відскочила, мов обпечена; сього ж менту її подруга зірвалася на ноги, й обидві кинулися на мене, мов богині помсти. Ні, сумовито думав я, блокуючи їхні удари, це не ті мрійливі створіння, котрі покликані приносити втіху, беззастережно віддаючись тобі душею й тілом, — це справжнісінькі стерви, та ще й навчені якимсь дурнем рукопашної! Обидві працювали так добре, що за якусь хвилину я навіть перейнявся до них повагою: їхні тіла були неначе з гуми, вони закручувалися в
