смачний.
Здоровань із ніжністю поглянув на хитрого парижанина — без нього хіба вони вислизнули б із пастки біля Карнака?
— Не поспішай, ще встигнеш дізнатися. Краще риштуй в дорогу нашу стару карету.
Бурлака відв’язав линву від “Мореля”, В’юн поскладав речі.
…Коли настав день, машина з месниками Клемана Лотера вже проминула Ле-Ман і мчала орлеанською дорогою.
НАБРИДЛІ СТРАВИ
— Знову цей клятий консервований потрух!
Бурлака розлючено відсунув свою тарілку.
— Не лякайся, опісля ще одержиш салат. Дуже поживно, та й зуби заразом почистиш, — глузував В’юн.
— Знову салат! Збожеволіти можна. Як звичайно, давній і гіркий, немов хрін, та ще й без олії. Забули ж її купити в Орлеані… Вже краще б я став за кухаря і постачальника, а то таким пайком В’юн нас усіх зведе з світу. Коли ми нарешті заберемося звідси?
— Побачимо. Заспокойся, Бурлаче, — втрутився П’єро.
Розмова ця відбувалася у вітальні замка Крилатого Змія. Крізь щілини зачинених віконниць лилося проміння серпневого сонця. Вже минув тиждень, як троє друзів глупої ночі над’їхали до маєтку Лотера, виключивши з обережності фари. З того часу вони стереглися. Вдень спочивали, а ввечері прокидалися і всю ніч пильнували в парку або ж збиралися в освітленій ліхтарем кімнаті без вікон, щоб жодного променя не було видно знадвору.
Захований в лісах Морвана, похмурий і відлюдний замок став для втікачів надійною схованкою. Здоров’я П’єро вимагало кількаденного відпочинку, і це викликало неабиякі труднощі, бо з харчами ставало сутужно, а купувати щось у селищі було небезпечно. Правда, В’юн добув в Орлеані овочі, вино й консерви. Вночі В’юн йшов “шукати” овочі на забур’янений город. Він приносив лише перестиглий салат і маленьку ще зелену моркву.
Окрім кількох бляшанок з лангустами та зеленим горошком, що їх з’їли в перші ж дні, друзі харчувалися самою солониною і консервованим потрухом. Така одноманітність— потрух на сніданок і вечерю, солонина в обід опівночі— доводили до нестями сумирного Бурлаку, що був ладен тельбушити кухаря і винахідника консервів. В мішку знайшли трохи квасолі, але масла й сала не було, і тому її не варили і не смажили. До того ж дим із комина міг привернути увагу лісорубів і пастухів.
П’єро поволі набирався сили. Відважний хлопчина страшенно змарнів у в’язниці і в замку Монбіжу. Після кількох днів пропасниці і сонливості, протягом яких він майже нічого не їв, П’єро став почувати себе краще.
Тепер щоночі він прогулювався з своїми друзями.
З кожним днем племінник Клемана Лотера міцнів.
— Годі нам тут відсиджуватись! — гримнув якось Бурлака, стукаючи кулаком об стіл. — Не буде дичини, коли мисливський собака в будці! Хай навіть я їв би той клятий потрух в білому вині і взагалі всяку всячину, все одно це не врятувало б Клемана Лотера.
— Бурлака має слушність, — сказав П’єро. — Я вже почуваю себе цілком здоровим. Тепер ми можемо вирушити на допомогу дядькові.
— Але де його шукати, твого дядька? — запитав В’юн. — Я вже більше тижня про це думаю. Наше перше завдання — знайти, де його зараз тримають. Пропоную, друзі, виїхати післязавтра ранесенько. Поїду я, П’єро і ти, Бурлаче, зостанетесь тут. Я знайду в Парижі професора Шульца і разом з ним вирушу до Вернона. Спробуємо загнати цю гадюку Гране десь у глухий кут, і, запевняю вас, він заговорить. Це ж мерзотник, я бачив, як його трусило біля Карнака. Ех! Коли б тієї ночі ми мали час його допитати, я присягаюсь, що… Мову перейняв П’єро:
— Не забуваймо, що професор Шульц іноземець, і для нього небезпечно нам допомагати. І даремно ти вважаєш, що я й досі хворий. Вже три дні я почуваю себе дуже добре… Поїдемо всі разом!
— Гм! Що ти мелеш? Чи ти забув, що від часу втечі з в’язниці Пентьєвра вся поліція Франції знає твої прикмети? Ти хочеш знову повернутися туди, і цього разу аж на сім років!..
В’юн помилявся. Преміор не хотів скористатися з допомоги жандармерії Орея, а тим більше всієї французької поліції, щоб розшукати П’єро. Якщо трьох прихильників Клемана Лотера буде ув’язнено, вони можуть зчинити небажаний скандал. Преміор хотів не передати Вандергольдових ворогів до рук закону, а вбити їх. І він взявся до діла сам.
“В ІВАНА ВЕЛИКОГО”
Коли говорять про бандитів або гангстерів, дехто відразу уявляє таємничу зустріч в якомусь відлюдному закапелку брудного ресторану чи крамниці блідих, погано одягнених суб’єктів у хмарах тютюнового диму…
Насправді об’єднання найбільших, найвпливовіших грабіжників і розбійників зовсім не такі. Ви побачили б поважних панів у сурдутах, з золотими годинниками, що незворушно обмірковують страхітливі злочини, сидячи при гральному столі або за склянкою кави. Чепурні люди, власники розкішних автомашин виявлялися торгівцями заборонених алкогольних напоїв або наркотиків, і на совісті їх були сотні жертв.
Саме при гральному столі під час благодійної лотереї в одному з палаців молодий нафтовик Вандергольд п’ятдесят років тому запропонував банкірові Уестермейкові свої послуги. Вони почали боротися проти дрібних нафтових компаній і в цій боротьбі не гребували нічим: підпалювали нафтові вежі, пускали під укіс поїзди з цистернами, чинили замахи на нафторозвідників.
Одного вечора біля дверей відомого в Парижі російського ресторану “В Івана Великого” вишикувалося багато машин. Рестораном, чи, власне, кабаре, володів колишній російський князь Водоп’янов. Революція викинула його геть за межі батьківщини, і царський достойник став звичайнісіньким шинкарем. Ресторан здобув популярність серед грошовитих буржуа своєю кухнею й циганським оркестром і тривалий час збирав під своїм крильцем доволі розмаїтий натовп, що серед нього визначався білоемігрантський непотріб.
З часу кризи завсідників трохи поменшало, але поміж ділків, міжнародних аферистів і політичних діячів ресторан все ж мав успіх. Тисячі брудних кримінальних справ вирішено в його кабінетах. Саме тут 1929 року народилася таємна змовницька організація “Торгпром”, що мала на меті організувати широкий саботаж і диверсії на радянських підприємствах.
Цього серпневого вечора, в день народження останньої російської імператриці, десятеро пристойно вдягнених і зовні коректних незнайомців сиділо в окремому кабінеті, прикрашеному старовинними килимами і древніми іконами. Вони розмовляли то французькою, то російською мовами, пили за “єдину й неподільну” Росію горілку й закусували російськими стравами.
— Ви з усього задоволені, панове? — Колишній князь догідливо зігнувся, чекаючи наказу.
— Дякуємо, ми задоволені. Зачини двері до кімнати і прослідкуй, щоб ніхто сюди не ввійшов. У нас буде серйозна розмова.
Людина в накрохмаленій манишці, що звернулася з цими словами до хазяїна ресторану, був Преміор. Коли оперетковий князь зачинив за собою двері, Вандергольдів служник обернувся до своїх
