відчуваю нові обрії, які лише маячать перед людством. І коли мої сили потрібні Землі — хай вона візьме їх“.
Внизу пливуть грандіозні гряди найвищих гір. В’ються могутні білосніжні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибоких ущелинах віковічні таємниці. Вертоліт пірнає в білий морок, пробиває його. По схилах збігають донизу зарості високих дерев, скачуть бурхливі водопади, темніють масиви скель.
Вертоліт зупинився па березі невеликого озера. Воно схоже своєю формою на гігантське око. Навіть острівець з групою$7
Просто, велично, спокійно. Як у Космосі. Не дивно, що саме сюди прийшли учені для розкриття таємниць психіки. Ураганні вихори свідомостей мільярдів людей мчать далеко поза цими хребтами, не зачіпаючи спокою казкової долини.
Пілот — тонкий, задумливий юнак з Бенгалії — мовчки показав у бік ущелини. Буревій поглянув туди. За верхів’ям ялин і кедрів білів купол споруди. Туди вела ледь помітна стежечка між густим високотрав’ям.
Буревій рушив по ній. Розгортав трави, вдихав неповторний п’янкий аромат квітів. Схвильовано шумувала кров у скронях, тонко поколювало в серці. Чари. Справжні чари! Ніби й не$7
Буревій оглянувся, засміявся. Он стоїть легкокрилий птах-вертоліт. Свідок важкого і величного шляху. Ні — не палиця і темна печера попереду, а хвилюючий політ думки в Безмежжя.
Він вступив під покриття велетнів деодарів. Ледве чутним дзвоном привітали вони космонавта, зачарували непорушною величчю. Поміж вкритими мохом валунами, через вузлуваті звиви змієподібного коріння Буревій добрався до широкої галявини. Звідси починалася доріжка, вкрита білим піском. Вона вела до таємничої сферичної будівлі.
Космонавт наблизився, дивуючись, що його ніхто не зустрічає. А втім, може, так і краще. Там, де справа стосується думки, хай не втручається ніщо показне, шумливе, звичне, банальне.
Перед входом його зустріла статуя. Вона була висічена з скел$7
Статуя зображувала жінку. Тремтливі, дівочі форми тіла, закриті довгою глухою сукнею. Обличчя зосереджене, брови зсунуті докупи, ніби з виразом$7
Космонавт насилу одірвався від споглядання, рушив до дверей. На стіні побачив невеличку табличку з написом$7
Він ступив у коридор. Ввійшов до широкого приміщення. Стіни випромінювали м’яке сяйво. В овальні вікна привітно заглядали ялини.
Буревій пройшов по пухкому килиму. Оглянувся. Жодної душі. Йому це здалося дивним після шумливих аудиторій Космошколи, після ураганних стартів космічних ракет, після нестримних суперечок „космачів“.
Та ось він перед дверима. Вони нечутно відкриваються. Космонавт ввійшов туди і зупинився, вражений. На нього дивилася молода жінка. Це була вона. Та, яка з’явилася йому на далекому Плутоні. Та, яка попередила його і врятувала від смерті. Тільки там вона була містичною, примарною, нереальною, а тут — зовсім інша.
Вона схожа на статую, поставлену при вході. Така ж ніжна, тендітна, дивна. Навіть одягнена в довгу лілову сукню. Великі темні очі з-під чорних вій дивляться на Буревія запитливо і тривожно. Він бачить лише ці очі на блідому обличчі. „Прекрасна яка“, — подумав він.
— Прекрасна яка, — діловито повторив чийсь голос збоку. Буревій отетерів від несподіванки. Хтось засміявся дружньо.
Дівчина почервоніла.
До космонавта підійшов Багрян — він з’явився зовсім несподівано з-за спини, жартома сказав:
— У нас навіть думати треба обережно. Не варто жінкам одразу говорити компліменти. Апаратура записує, потім зміните свої думки — буде конфуз. А втім, гадаю, щодо Ріони зміни думок не буде!
— Багряне, — благально промовила дівчина.
— Мовчу. Знайомтеся. Буревій. А це Ріона. Та ви вже знайомі без мене. Серед снігів Плутона зустрілися. Пробачте, Буревію, що ми не зустріли вас. Проводимо важливі експерименти. Я теж покину вас. Залишається тільки Ріона. Але саме вона й потр$7
— Багрян…
— Мовчу, мовчу, — блимнув на дівчину веселим оком учений. — Але я нітрохи не перебільшую. Ріона — ентузіаст парапсихології та її нових відділів. Вона вам про все розповість. Ріоно, доручаю вам цього хлопчика. Опрацюйте його. Ну-ну, не хмуртеся, вам не личить. Я звільняю вас до вечора. Гуляйте, розповідайте, сперечайтесь. Але пам’ятайте, участь Буревія в нашій роботі — першорядне завдання.
Багрян похапцем зиркнув на хронометр, махнув рукою і зник.
Буревій несміливо поглянув на дівчину. Йому ніяково було зустрітися з нею$7
Він важко зітхнув. Це важче, ніж вести квантовий корабель. Поглянув прямо їй в очі. Вона дивилася тривожно і дружньо. Подала вузьку руку з довгими$7
— Ходімо в гори. Я покажу вам свої улюблені місця. Вам сподобається у нас. Ви будете працювати в нас. Я це знаю.
— Я теж знаю, — зачаровано сказав Буревій.
ПРОМЕНІ СЕРЦЯ
Вона йшла по гірській стежині повільно, легко. Ніби пливла. Мимо нагромаджених над головами скель. Мимо багатовікових деодарів, ялин. Мимо бурхливих потоків, які то з’являлись поряд із стежиною, то знову зміїлися десь в ущелинах.
Буревію ввижалося, що вона не звичайна людина, жінка, з якою він тільки що познайомився, що вона невіддільна від усього того, що нині оточує його. Від гір, струмків, дерев і хмар, від великої тиші, яка оновила цей край таємниці. І від нього — Буревія. Ось він іде за нею. І не міг би не йти. Запитував сам себе в серці — чи можна було б тепер робити щось інше, саме тепер, у цю хвилину? Вести корабель, сперечатися з друзями$7
Розум втручався, зупиняв урочисту мелодію серця, іронізував. Зачекай, не поспішай. Негарно, неетично. Побачив гарну дівчину — і одразу закохався, забувши про все. А приїхав же для справи. Забуто не лише Космос, а й те$7
Він одмахнувся від тих думок. Вони були звичайними, буденними, банальними. До чого тут мудрість і логіка, справи і обов’язок. Мовчи, іди за нею, простягни їй до серця срібну нитку єднання від власного серця. І коли зростуться два серця в одне — путь буде єдиною. Чи Космос, чи Земля, чи горе, чи радість — не матиме ніякого значення. Все у всьому — буде їхнім життям.
Ріона зрідка оглядалась. Ясні блискавиці з чорних очей обпікали Буревія. Дивна тривожна посмішка розквітала на їхніх обличчях і згасала. І знову дівчина пливла вперед, по гірській стежині. А він мовчазно супроводжував її.
Вона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські деодари стрімко піднялися в небо, створюючи подобу казкового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі палац прикривало куполом небо — темно-блакитне, спокійне. Водоспад натягнув прозорі ниті між скелями, невидимий музикант торкався тих струн пальцями, грав ледь чутну, чарівливу мелодію вічності.
Ріона схилилася, почала збирати сухі гілочки. Він зрозумів її без слів, почав допомагати. Скоро вони назбирали цілу гору хмизу. Дівчина вказала місце біля самого водоспаду. Буревій склав багаття і запалив.
Вогонь весело заскакав по сухому гіллі. Вони сіли на широкі плескаті каміння. їх розділяло багаття. Вони дивилися в огонь, зрідка одне на одного — і знову зливалися з сутн$7
Полум’я підіймалося вище і вище. Міріади веселих торжествуючих іскор плавно, стрімко здіймалися на потоці могутнього вогню вгору і з’єднувалися з простором$7
Він підклав кілька товстих віток кедра в багаття. Глянув па неї. Тихо сказав:
— Мені здається, це вже було… Вогонь, гори, і ми, і тиша…
— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона.
— Коли? — з надією запитав Буревій.
