заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.
— Ерiк Маелгон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.
— Це тобi так здається. Вiн флегмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.
— Дякую, Моргане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.
Фергюсон стиха мугикнув.
— Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi”?
— Так. А що?
— У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.
Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морган стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.
— У своїх стосунках з жiнками Колiн взагалi великий дивак, — продовжив вiн за хвилю. — Взяти хоча б Дану. Надзвичайно чарiвна дiвчина. Дуже гарненька, така юна й невинна. — Морган мимоволi облизнув губи. — Вона давно закохана в Колiна, а вiн вперто не вiрить у це, вважає її почуття дитячою примхою. Через Дейдру вiн узяв собi в голову, що не може сподобатися жоднiй жiнцi... От телепень!
Кевiн тихо розсмiявся:
— Так ти кажеш про свого короля?
— Передовсiм, Колiн мiй друг. I наша дружба дає менi право критикувати його. Вiн дурний, що комплексує через свою зовнiшнiсть. Дейдра вiдмовлялася стати його дружиною не тому, що вiн негарний. Просто вона завжди цуралася нашого брата чаклуна й вiддавала перевагу необдарованим... доки не з’явився ти. Вона не змiнила свого ставлення до тебе, навiть коли Колiн виявив твiй Дар. Дехто, примiром МакКормак, пояснює це вдячнiстю за порятунок, але я так не вважаю. Дейдра не з тих дiвчат, що...
— Моргане, прошу, — урвав його вкрай знiяковiлий Кевiн, — не будьмо про це.
— Гаразд, — сказав Фергюсон i негайно змiнив тему розмови. Як i Колiна, його дуже зацiкавила Кевiнова шпага. I так само, як Колiн, Морган зазнав з нею невдачi. Чари, що скрiплювали клинок, збили з пантелику навiть наймайстернiшого чаклуна Логрiсу.
Скрушно зiтхнувши, Морган повернув Кевiну шпагу, а на перстень i дивитися не став — очевидячки, щоб не завдавати собi нових прикрощiв. Потiм вони ще з пiвгодини розмовляли на рiзнi нейтральнi теми. Виявивши у свого спiврозмовника схильнiсть до плiток, Кевiн запитав про архiєпископа i почув у вiдповiдь сумну iсторiю кохання молодої вiдьми-аристократки до збiднiлого провiнцiйного дворянина. Нарештi Морган сказав:
— Ну, що ж, менi час iти. Iнакше дружина подумає, що я швендяюся по дiвках.
— А вона має пiдстави так думати? — поцiкавився Кевiн.
Морган розв’язно осмiхнувся:
— Атож, має. Та я не люблю, коли мене звинувачують у грiхах, яких не чинив. На добранiч, Кевiне МакШон. Приємно було побалакати з тобою.
— Стривай, Моргане, — зупинив його Кевiн пiсля деяких вагань. — Що ти можеш сказати про Бронвен?
— А в чiм рiч?
— Ну... Сьогоднi в абатствi вона весь час зиркала на мене. У неї був якийсь дивний вигляд... наче я щось їй зробив, чимось її скривдив. А я ж навiть не розмовляв з нею.
Морган нараз спохмурнiв:
— Остерiгайся її, Кевiне. З Бронвен краще не заводитися. Якщо вона незлюбить тебе — кепськi твої справи. Всi вважають її ще дитиною, легковажним i безтурботним дiвчиськом, та насправдi за цiєю маскою ховається дуже розумна, хитра й пiдступна вiдьма. Я навчав її чарам i знаю, на що вона здатна. До того ж у неї паскудний характер. — Фергюсон похитав головою. — Менi шкода того небораку, який вiзьме її за дружину. Лiпше одразу вбити його, щоб довго не страждав.
— Колiне, — промовив архiєпископ. — Чи визнаєш ти Отця, Сина i Святого Духа як Бога єдиного?
— Так.
Одягнений у бiло-золотi королiвськi шати, Колiн стояв навколiшки перед вiвтарем кафедрального собору святого Андрiя Авалонського. Архiєпископ тримав його праву руку на Бiблiї.
— Чи зобов’язуєшся любити й шанувати Святу Церкву Христову, берегти її вiд язичникiв, реформаторiв i блюзнiрiв та нести свiтло її iстинної вiри по всьому свiтовi?
— Так.
— Чи зобов’язуєшся правити своєю державою за законом i справедливiстю, захищати правду та добро i, скiльки стане тобi сил, викорiнювати зло?
— Так.
— Чи зобов’язуєшся вживати свою Силу, даровану тобi Господом, лише в боговгодних цiлях, вести непримиренну боротьбу з дияволом та його слугами, чорними магами?
— Так.
Колiн скрiпив текст королiвської клятви своїм пiдписом, i архiєпископ поклав пергамент на вiвтар. Церемонiя коронування наближалася до кульмiнацiї.
Монсеньйор Корун МакКон за допомогою довгої тонкої трубки з чистого золота набрав зi священної ампули трохи єлею i капнув його в золоту чашу. Присутнi в соборi затамували подих. Архiєпископ умочив пальця в єлей.
— Цим миром вiд iменi Всевишнього помазую тебе на царство. Нехай буде з тобою Сила i благословення Господнє у всiх твоїх праведних справах. Амiнь!
З цими словами вiн накреслив на Колiновiм чолi хрест. У юрбi пронiсся полегшений подих. Багатьом здалося, що на якусь мить над головою короля спалахнуло сяйво, а дехто мiг навiть заприсягтися, що бачив над вiвтарем святого Андрiя, що здавна вважався заступником Логрiсу. I лише кiлька людей знали, що нiякої передачi Сили ще не вiдбулося.
Церковний хор заспiвав чергову молитву. Двоє молодших єпископiв закрiпили на Колiнових плечах пурпурну королiвську мантiю, потiм символiчно торкнулися його черевикiв золотими шпорами й одразу забрали їх. Архiєпископ благословив меч i з напутнiми словами простягнув його молодому королю.
Колiн прийняв меч, поцiлував голiвку ефеса i передав його лордовi Дункану Енгусу, чоловiковi своєї тiтки Алiси, головному маршаловi логрiйської армiї. Схиливши колiна, Дункан Енгус поклав меч на вiвтар, вiддаючи вiйськову могутнiсть держави в руки Божi, пiсля чого встав i вiдiйшов убiк.
Нарештi Кевiн i Дана пiднялися до вiвтаря. На грудях у обох висiли чаклунськi каменi — Знак Життя в Дани i Знак Мудростi в Кевiна. Вони опустилися навколiшки обiруч короля. Тим часом архiєпископ дiстав усипану коштовними каменями золоту корону з великим алмазом чистої води.
— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!
Вiн поклав на Колiнову голову корону. Знак Сили на грудях короля замерехтiв м’яким червоним свiтлом. Усерединi двох iнших каменiв, Знака Мудростi i Знака Життя, також спалахнули вогники. Лiва рука Кевiна i права рука Дани потяглися до алмаза на коронi й одночасно торкнулися його кiнчиками пальцiв. Кевiн вiдчув, як крiзь нього прокотилася хвиля холоду, на якусь мить його замлоїло...
