Юнона провела сестру довгим поглядом, потiм повернулася до мене:
— Не ображайся на неї. Важко їй бути старою дiвою.
— Ще б пак! — пирхнув я. — Спробуй знайти їй чоловiка, що терпiв би її гадючий характер.
За словами родичiв, упродовж останнiх двохсот рокiв Мiнерва вже з десяток разiв повiдомляла про свої заручини, але до весiлля так i не доходило. Всi її нареченi вчасно прозрiвали й тiкали вiд неї свiт за очi. I, по-моєму, правильно робили. Я не побажав би такої долi навiть найлютiшому вороговi...
Ми ввiйшли пiд арку, i Юнона вiдкрила Тунель. Нас огорнув густий фiолетовий туман, пiдлога пiд нами зникла. Коли настала невагомiсть, мене трохи замлоїло (от чорт, забув пообiдати!), проте я не був новачком i швидко подолав нудоту. Потiм вiдчув поштовх у спину, i нас понесло уздовж Меридiана до нижнього полюса iснування — до Хаосу.
Навколо з калейдоскопiчною швидкiстю мiнилися картини рiзних свiтiв. Слiпучо-бiле сонце Царства Свiтла набуло золотавого вiдтiнку, квiтучi сади, величнi вежi та куполи Сонячного Мiста, промайнувши на мить, зникли, поступившись диким тропiчним джунглям... Сонце порожевiло, а над заростями нiби прокотився вогненний смерч, знищивши все на своєму шляху, i залишилася тiльки випалена й потрiскана земля... Рожевий вiдтiнок свiтила змiнився червоним, землю вкрила кiлометрова товща води... Сонце ще дужче почервонiло й загрозливо збiльшилося в розмiрах, а океан вiдступив, оголюючи пiщану рiвнину...
Ми вже полишили Екваторiальний Пояс, єдине мiсце у Всесвiтi, де iснують усi умови для виникнення та розвитку нормального повноцiнного життя. Близькiсть до Свiтових Полюсiв, Порядку та Хаосу, породжує дисбаланс буття, який убиває все живе, за винятком нас, Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, здатних керувати глибинними силами природи.
Тим часом сонце продовжувало збiльшуватися, набуваючи лиховiсного кривавого вiдтiнку, i незабаром захопило добру чверть блiдо-сiрого неба. Навколо нас простиралася безкрайня жовтогаряча пустеля, кволий вiтерець з усiх своїх крихiтних сил здiймав у розрiджене повiтря невеликi хмаринки пiску. Подекуди виднiлися гладкi, вiдшлiфованi мiльярдами рокiв скелястi виступи. Це був ненаселений i нiчийний свiт iз групи Полярних свiтiв Хаосу; свiт, близький до тiєї незримої межi, за якою починалася теплова смерть Всесвiту...
— Тримайся! — гукнула Юнона, i нас знову огорнула фiолетова iмла.
Мене смикнуло, труснуло, потiм закрутило з запаморочливою швидкiстю, до горла знову пiдкотилася нудота, а на довершення до всього щось штурхонуло мене в сонячне сплетiння, i я мало не скрутився в баранячий рiг... Нехай мама не ображається, але її манера подорожувати Тунелем залишає бажати кращого. Я ще нiколи не перетинав Грань Хаосу, однак був певен, що змiг би уникнути такого соматичного струсу.
Ми пронеслися крiзь вогненний вир i пiрнули у простiр, що заперечував усi евклiдовi уявлення про перспективу. Свiт нелiнiйних i непостiйних у часi законiв, свiт парадоксiв, абсурду та божевiлля, свiт параноїдальної геометрiї та шизофренiчної логiки...
Мiй шлунок знову збунтувався, коли на величезнiй швидкостi ми перетнули область, де геодезичнi розходилися вiялом, спотворюючи не лише перспективу, а й нашi тiла. Зненацька перед нами вигулькнула кам’яна брила. Проте Юнона не зменшила швидкостi i спрямувала нас простiсiнько в темну й зловiсну на вигляд печеру.
З Тунелю ми вийшли навдивовижу м’яко, що пiсля всiх маминих вибрикiв приємно здивувало мене. Ми опинились у просторому примiщеннi, де геометрiя була бiльш-менш нормальною, в усякому разi, стабiльною. Усi стiни та склепiнчаста стеля були вкритi фресками, вiд одного погляду на якi мене аж зацiпило. Я нiколи не був палким шанувальником живопису, проте ця велична й моторошна панорама пекельного буття справила на мене приголомшливе враження. Зображенi на фресках сцени були яскравими, переконливими й динамiчними; ретельно виписанi деталi, аж до найнезначнiших, ледь помiтних поглядовi, створювали вiдчуття зненацька застиглої реальностi, ладної будь-якої митi знову ожити й зiйти зi стiн. Навiть такому дилетантовi, як я, було зрозумiло, що фрески вийшли з-пiд пензля найвидатнiшого майстра всiх часiв та народiв. Якби я був видавцем, то продав би дияволовi душу за можливiсть використати фрагменти цього розпису як iлюстрацiї до безсмертного твору Данте Алiг’єрi.
— Палати Смертi, — сказала Юнона.
Я лише мовчки кивнув, бо й сам про це здогадався. Я ще нiколи не був у Палатах Смертi, але багато про них чув вiд старших родичiв. Iншого такого мiсця, мабуть, немає у всьому Всесвiтi. За переказами, тут душi померлих грiшникiв постають перед Нечистим, прямуючи в Хаос, хоча я в це не вiрив. Я подiляв думку тих, хто вважав, що Палати Смертi були спорудженi Ворогом уже пiсля його поразки в останньому Рагнароку, щоб справити належне враження на переможцiв. Саме тут, пiд пильними поглядами чортiв, що мордували на фресках грiшникiв, була пiдписана Угода про падiння Домiв Темряви, за якою Хаос визнавав перемогу сил Порядку та Рiвноваги й вiдмовлявся вiд претензiй на владу в Екваторiальних свiтах.
Пiдлога в центрi примiщення раптом розверзлася, звiдти вирвалися язики червоного полум’я, i в клубах чорного диму виник витесаний iз гранiту трон, на якому сидiв могутнiй велетень з довгим золотавим волоссям, дуже схожий на грiзного та войовничого бога зi скандинавських мiфiв.
Полум’я зникло, дiра в пiдлозi затяглася, дим розсiявся, але трон продовжував висiти в повiтрi.
— Вiтаю тебе, Юноно, королево Свiтла! — загримiв пiд склепiнням Палат голос „скандинавського божества”. — Радий, що ти вiдгукнулася моє запрошення.
Це був Страж Хаосу власною персоною. Ще його називали Ворогом, Нечистим та Князем Темряви. Чесно кажучи, я сподiвався побачити хвостатого й рогатого сатаноїда — саме в такому виглядi вiн з’явився вiсiм десятилiть тому на пiдписання Угоди, що вiнчала завершення Рагнароку. Мiй зведений брат Амадiс розповiдав, що тодi молодi чаклуни та вiдьми, якi супроводжували старших Володарiв, гарно порозважалися, переловивши чортенят з почту Нечистого i зв’язавши їх хвостами. Шкода, що в той час мене ще не було на свiтi.
У вiдповiдь на привiтання Юнона змiряла Ворога крижаним поглядом:
— Облиш цi дешевi фокуси, лукавий. I не смiй сидiти в моїй присутностi.
Золотоволосий велетень зграбно зiскочив на пiдлогу. Спорожнiлий трон штопором угвинтився в стелю i зник.
— Ти нечемна й зарозумiла, королево, — зауважив Ворог. — А втiм, чого ще чекати вiд нащадкiв Дому ренегатiв. Твоя пиха породжена почуттям провини — адже за старих часiв дiти Сутiнкiв були лояльнi до Хаосу.
— Так само як i до Порядку, — сказала Юнона. — Ми не пiдтримуємо жодну зi стихiй у її експансивних прагненнях. Сутiнковi вiдстоюють принцип Рiвноваги мiж Порядком та Хаосом. Для нас однаково неприйнятнi їхнi претензiї на панування в Екваторi.
Ворог похитав головою:
— У своїй зухвалостi ви, люди, повстаєте проти непорушних законiв буття. Можна зрозумiти тих, хто чiпляється за минуле, шануючи Порядок. Гiднi поваги провидцi прийдешнього, що поклоняються Хаосу — своєму майбутньому владаревi. Але жалюгiднi й смiшнi прихильники мiфiчної Рiвноваги, що уявили себе земними богами.
— Цi жалюгiднi й смiшнi люди, — уїдливо вставив я, — нещодавно накрутили тобi хвоста, Князю Темряви. Мабуть, з цiєї причини ти не причепив його сьогоднi.
Ворог подивився на мене з таким виглядом, нiби щойно помiтив мою присутнiсть.
— Ця подiя, що здається тобi такою важливою, принце Свiтла, закоханий у Сутiнки, насправдi лише незначний епiзод у протистояннi сил Порядку та Хаосу. Можливо, ти чув такий вислiв, як пiррова перемога...
— Досить! — сказала Юнона, роздратовано тупнувши ногою. — Годi воду в ступi товкти! Ми прийшли не для того, щоб слухати твої сентенцiї, лукавий. Ти просив мене про зустрiч — тож будь ласкавий повiдомити про предмет нашої бесiди.
— Не гарячкуй, королево, — промовив Ворог примирливим тоном. — Може, вам краще присiсти? — Поруч iз нами з’явилися два м’якi крiсла. — Чи не бажаєте перекусити? — Мiж крiслами виник невисокий круглий стiл, рясно вставлений наїдками та напоями. — Прошу вас, дорогi гостi!
— Нi! — вiдрiзала моя мати. — У нас обмаль часу. Кожна хвилина у твоїх володiннях дорiвнює майже добi Основного потоку, i ми не маємо намiру затримуватися тут довше, нiж треба.
— Воля ваша, — знизав плечима Ворог; стiл i крiсла провалилися крiзь пiдлогу. — Дозволь
