Ворота вiдчинилися, пропустивши до Джерела чергового неофiта. Колiн зник iз собору — але жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк...
*
...Колiн стояв навколiшки бiля пiднiжжя високого пагорба, порослого густою лiловою травою. Подекуди виднiлися квiти — бiлi, червонi, жовтогарячi, фiолетовi, жовто-золотi, срiбнi, небеснi... тобто зеленi — бо небо тут переливалося всiма вiдтiнками зеленого кольору, аж до бiрюзового. Сонця видно не було; свiтло випромiнювало саме небо — яскраве, осяйне, мiнливе...
По пологому схилу пагорба до Колiна неквапно спускалася струнка золотоволоса жiнка у слiпучому бiлому вбраннi. Її хода була велична, пружна i грацiозна. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн розгледiв риси її обличчя — чiткi, строгi, бездоганно правильнi. В її суворiй красi вчувався крижаний подих снiгових вершин.
Жiнка зупинилася за три кроки вiд нього.
— Вiтаю тебе, Колiне Лейнстер з Авалона!
Її вуста ворушились у цiлковитiй вiдповiдностi з мовленими словами, але її голос дзвенiв i вiдлунювався просто в Колiновiй головi.
З деяким запiзненням Колiн додумався встати з колiн. Тiльки тодi вiн помiтив, що вдягнений не у важкi королiвськi шати, а в простору зелену тунiку з легкої, майже невагомої тканини.
А ще за секунду Колiн збагнув, що ця тунiка — лише iлюзiя, створена його власною уявою, щоб вiн не почувався нiяково без одягу. Насправдi ж вiн був цiлком голий!
— Мiй одяг...
— Вiн лишився в соборi, — вiдповiла жiнка в бiлому. — Так i має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скiльки б ти не пробув тут, твiй одяг не зрушить з мiсця, i ти повернешся в нього.
— Як це?
— Дуже просто. Ти вийдеш iз Ворiт тiєї самої митi, коли й увiйшов. Час тут дуже в’язкий.
— Де „тут”?
— У Безчасiв’ї.
— А що це?
— Перехрестя свiтiв. Мiсце, де знаходиться Джерело Всiх Стихiй, альфа та омега всього сущого.
— А ти хто така, чарiвна ледi? — запитав Колiн, наперед знаючи вiдповiдь.
— Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходiмо зi мною, Колiне Лейнстер. Часу в нас удосталь...
*
...I жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк тiєї ж таки митi Колiн повернувся в собор. Кевiн i Дана встали з колiн i допомогли пiдвестися Колiновi — тепер уже коронованому королю Логрiсу. Вони разом повернулися до пастви.
— Люди! — урочисто проголосив архiєпископ. — Ось ваш король, законний правитель Логрiсу!
— Хай живе король! — вигукнули присутнi.
Церковний хор заспiвав „Многа лiта”. Колiн, у супроводi свого почту та групи прелатiв, рушив до виходу iз собору. За ними почала формуватися процесiя.
— А знаєте, — тихо промовив Колiн до Кевiна й Дани, що йшли обабiч нього, — дядько Брiан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсiм не сувора. Навпаки, дуже мила особа. I красива, i добра... — Тут вiн скоса зиркнув на Дану, i на його вустах заграла нiжна усмiшка. — Але ти поза конкуренцiєю, Дано. Ти найгарнiша в усьому свiтi... в усiх свiтах.
Дана зашарiлася й нишком глянула на Колiна, а вiдтак знову звернула свiй ясний погляд на юрбу простолюду, що вiтав разом з королем i свою майбутньою королеву.
А Кевiн чомусь подумав про Бронвен. I ця думка викликала в нього незрозумiле хвилювання...
Ми з Юноною спустилися в лiфтi у глибоке пiдземелля палацу й опинились у просторому примiщеннi, видовбаному в скелi. Це була Зала Переходу, спецiально призначена для сполучення з iншими свiтами. Тут припиняли свою дiю захиснi чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королiвському палацi й усьому Сонячному Мiстi — столицi Царства Свiтла.
Уздовж стiн Зали були встановленi арки, позначенi як вхiднi та вихiднi. Вони не мали жодних чарiв i призначалися лише для зручностi, щоб запобiгти можливим зiткненням при входi та виходi з Тунелю. Пiд нерiвною кам'яною стелею висiли невеликi бiлi кулi, що освiтлювали примiщення. Раз по раз перед нами спалахували застережнi написи: „Перевiрте, чи маєте при собi вибуховi речовини або радiоактивнi матерiали”, „Увага! Навiть залишкова радiоактивнiсть може призвести до катастрофiчних наслiдкiв”, „Будьте пильнi! Ще раз перевiрте...” — i так далi. Цi попередження були аж нiяк не зайвi. Потрапивши до Тунелю, ядра всiх нестiйких елементiв миттєво розпадалися, а вибухiвки, хоч i були в принципi транспортабельнi, детонували вiд найменшого струсу. Якщо вам набридло життя i ви хочете швидко й безболiсно накласти на себе руки, то ввiйдiть у Тунель з дрiбкою очищеного урану. Стовiдсотковий результат гарантований.
Привiтавшись iз охоронцями Зали, ми рушили до найближчої вхiдної арки. Аж це пiд сусiдньою вихiдною замерехтiла напiвпрозора людська постать, що за мить набула живої плотi. Пiд аркою з’явилася та, кого я найменше хотiв зараз бачити (пiсля брата Александра, певна рiч): моя тiтка Мiнерва, мамина зведена сестра. Ця гидка стара мегера псувала менi життя в дiдовiм Досвiтньому Замку i в пiднебесному Олiмпi, де я проводив значно бiльше часу, нiж у Сонячному Мiстi. Принагiдно зазначу, що моя завелика любов до маминої Країни Вiчних Сутiнкiв розцiнювалося багатьма моїми родичами з батькового боку як прояв потенцiйної нелояльностi до Царства Свiтла. Втiм, зараз стосунки мiж двома однаково рiдними менi Домами були союзницькi i навiть дружнi, про що свiдчила й поява тут Мiнерви без повiдомлення про вiзит.
Матерiалiзувавшись, тiтонька зробила крок у нашому напрямку, приязно всмiхнулася моїй матерi, а мене нагородила однiєю з найбридкiших своїх посмiшок.
— Юноно, Артуре! Ви вже йдете?
— Так, сестро, — вiдповiла мати. — Маємо зустрiтися зi Стражем Хаосу.
— Атож, чула про це. — Знову бридка посмiшка, адресована менi. — Сподiваюся, Нечистий не забере до себе Артура. В усякому разi, не так швидко.
Я зрозумiв натяк i кинув на Мiнерву стривожений погляд. А яснi маминi очi потьмянiли. Коли йшлося про її дiтей, Юнона не сприймала гумору — тим бiльше такого чорного, як у тiтки Мiнерви.
— Припини, сестро! Твої жарти огиднi й зовсiм не дотепнi, а ти поводишся як зiпсута дитина. Боюся, час не має влади над твоєю паскудною вдачею.
— Даруй, — сказала Мiнерва. — Я нiкого не хотiла образити. Це все мiй задовгий язик.
— Можу вкоротити, — озвався я, сформувавши перед собою образ розпечених клiщiв.
Тiтонька вiдсахнулася, коли клiщi потяглися до неї, й захихотiла — так само бридко, як перед тим посмiхалася. А я пошкодував, що не можу насправдi вкоротити їй язика. Хоч там як, а вона моя рiдня. Проте рано чи пiзно хтось таки прикандичить Мiнерву — i я перший проголосую за його виправдання.
— Ну, годi вже, — сказала Юнона, беручи мене за лiкоть. — Перепрошую, сестро, але ми не маємо часу на балачки. Заходь iншим разом.
— I краще тодi, — додав я, — коли мене тут не буде.
Мiнерва ображено набурмосилась i подалася до лiфтiв. Пiшла, мабуть, до iншої моєї тiтки, Iгрейни, зведеної сестри мого батька, яка посiдала почесне третє мiсце у списку моїх нанеулюбленiших родичiв. Вони з Мiнервою були одна одної вартi, а коли збиралися удвох, то перетворювалися на справжнiсiньке стихiйне лихо — десь так одинадцять з половиною балiв за шкалою Рiхтера. До повних дванадцяти вони не добирали лише через брак у обох розуму.
