— Безумовно, — не став заперечувати Морган. — Проте я не збираюсь робити Колiновi ведмежу послугу, змушуючи його до страти рiдного брата. Зрештою, Емрiс уже не становить нiякої загрози. Хай собi скнiє у вигнаннi, хай мучиться докорами сумлiння i страшиться пекла.
Кевiн рiшуче похитав головою:
— Цього я так не залишу. Колiновi теж нiчого не скажу, але не вiдмовлюся при нагодi поквитатися з Емрiсом.
— Це твоє право, — байдуже сказав Фергюсон. — А зараз не заважай. Спробую зв’язатися з Колiном.
Вiн розслабився в крiслi й заплющив очi. Камiнь на його грудях iнтенсивно замерехтiв, встановлюючи контакт на вiдстанi в тисячу миль з Колiновим Знаком Сили. Здатнiсть обмiнюватися думками Кевiн вважав одним з найдивовижнiших чаклунських прийомiв. Мiж ним та Дейдрою зрiдка виникав такий зв’язок, зазвичай вiн тривав лише лiченi секунди, але цi миттєвостi були такi прекраснi й захопливi, що попервах Кевiн не мiг зрозумiти, чому чаклуни та вiдьми вiддають перевагу звичайному спiлкуванню. Згодом вiн дiзнався, що проблема не лише в тих зусиллях, якi треба докладати для утримання телепатичного контакту. Чаклуни, спiлкуючись подумки, мають повсякчас бути напоготовi, щоб не вихлюпнути на спiврозмовника всi свої емоцiї, почуття й переживання, перед якими не встоїть навiть найвiрнiша дружба, навiть найнiжнiша любов. Морган якось сказав, що для того, аби всiма фiбрами душi зненавидiти людину, досить зазирнути в її справдешнi думки. Кевiн не погоджувався з таким категоричним твердженням; йому хотiлося вiрити, що якби вiн знав про всi Дейдринi таємницi, то кохав би її як i перше.
За кiлька хвилин Морганiв камiнь згас. Вiн розплющив очi й позiхнув. Погляд його був похмурий i незадоволений.
— От чорт! Дiвки на сьогоднi вiдмiняються. О першiй попiвночi маємо бути в Колiновiм кабiнетi — я, ти i Дана. Вiн хоче поговорити з нами.
Кевiн здивовано пiдвiв брови:
— I зi мною? Але ж я ще не пробуджений чаклун.
— Не бiда. Ми з Даною допоможемо тобi.
Кажучи це, Морган навiть не пiдозрював, якими пророчими виявляться його слова...
Коли ми залишили володiння Хаосу, я взяв курс на один зi свiтiв-двiйникiв Країни Вiчних Сутiнкiв. Невдовзi Юнона помiтила вiдхилення вiд маршруту й зауважила:
— Здається, ми прямуємо до Сутiнкової Зони. Хочеш порадитися з дiдом?
— Нi, спершу з Дiаною. Щойно зв’язувався з нею.
— Зрозумiло, — сказала вона i трохи докiрливо додала: — Ти навiть не запитав моєї згоди.
— Я не сумнiвався, що ти погодишся. Нам не слiд розголошувати цю iнформацiю, аж поки ми самi не збагнемо, що вона означає. А Дiана допоможе розiбратися в її топологiчних аспектах.
Мама кивнула, визнавши мою слушнiсть. Її менша сестра Дiана, попри свою молодiсть, була справжнiм математичним генiєм. Якщо хтось i мiг зрозумiти дивнi твердження Ворога про Серединнi свiти та витоки Формотворчих, то це саме вона.
— Твоя правда, — сказала Юнона. — Зараз у моїй головi цiлковитий сумбур. Я маю зiбратися з думками, перш нiж звiтувати перед главами Домiв про нашу зустрiч з Нечистим.
— Тодi заблокуй свiй Сапфiр, — порадив я. — Щоб нiхто не заважав збиратися з думками.
Вона зняла з пальця золоту каблучку з Небесним Сапфiром, який, крiм усього iншого, був телепатичним приймачем-передавачем, i поклала до кишенi своєї тунiки.
Майже всю дорогу ми мовчали, i лише наприкiнцi мама замислено мовила:
— Боюсь, Артуре, я прищепила тобi надто сильну любов до мого Дому. Сутiнки тобi дорожчi за Свiтло, а з Сутiнковими родичами ти знаєшся бiльше, нiж з дiтьми Свiтла. От, скажiмо, до жодної зi своїх рiдних сестер ти не прив’язаний так, як до Дiани.
Я вiдчув, що червонiю.
— А що в цьому поганого?
— Загалом нiчого. Але для тебе, як принца Свiтла, це неправильнi прiоритети.
— Якi вже є, — сказав я. Ми якраз дiсталися мети нашої подорожi й вийшли з Тунелю на узлiссi, неподалiк спокiйного струмка. — А от i Дiанин свiт, її власнi Сутiнки.
Великий диск червоного сонця нерухомо висiв над самим небокраєм, не зрушивши нi на йоту впродовж останнiх мiльйонiв рокiв. Це був надзвичайно старий свiт, де припливнi сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осi, i тепер вона дивилася на свiтило лише одним своїм боком. Тут не було змiни дня та ночi, не було пiр року, а була денна пiвкуля, випалена безжальним сонцем, i була нiчна — скута вiчною мерзлотою, а мiж ними тяглася смуга вiчних сутiнкiв, де вiчно панувала осiнь.
Ми йшли по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з жовтим, червоним i жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на iнфрачервоне промiння, чим i пояснювався такий незвичайне колiр рослинностi. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нiчного боку дув сильний вiтер — з настанням рiвноваги атмосфернi процеси в Сутiнках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих свiтах. Юнона змерзла у легкiй тунiцi, i я накинув на її плечi свою мантiю.
— Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?
— Та просто захотiв трохи прогулятися з тобою, — вiдповiв я. — Останнiм часом ти мало придiляєш менi уваги.
Мама тихо зiтхнула:
— Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дiтям, то була б найщасливiшою жiнкою в свiтi. Але не можу — бо я королева...
Нарештi ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з бiлого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в травi маленькi золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами й вiдстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострi мордочки. Та оскiльки ми не виказували жодних ознак ворожостi, за хвилю звiрята перестали на нас зважати й поновили свої iгри.
Завiса на входi в шатро вiдхилилася, i назустрiч нам вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. У неї було густе русяве волосся й великi синi очi, що промiнилися веселою й безтурботною юнiстю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, i саме через те я завжди вирiзняв її з-помiж усiх моїх сестер та кузин. Я нiколи не називав Дiану тiткою, бо вона була на п’ять рокiв менша за мене, а за своєю поведiнкою, звичками та манерами взагалi залишалася пiдлiтком — мабуть, така вже доля бiльшостi вундеркiндiв.
— Артуре! Сестро! — радiсно вигукнула Дiана. Її лице осяяла усмiшка — не така слiпуча, як мамина, але також чарiвна.
Вона обняла Юнону, поцiлувала її в щоку, а потiм взяла мене за руку й зазирнула менi в очi.
— Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустрiч з Ворогом?
— Бо й сам не знав, — вiдповiв я. — Все сталося раптово.
— Мiг би зв’язатися зi мною по дорозi.
— Вибач.
— Ти безсердечний егоїст, Артуре!
— Каюсь. I обiцяю виправитися.
Дiана розсмiялася:
— О нi, тiльки не це!
— Чому?
— Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матерi, що слухала нас iз доброзичливою усмiшкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу.
