Твоє щастя, що з вами нiчого не сталося.
— А що могло статися? Анiчогiсiнько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це i є твiй притулок?
— Так. Тобi тут подобається?
— Звiсно, подобається. Бо цей свiт як двi краплi води схожий на Країну Сутiнкiв. Хiба що вiн ненаселений.
— Тому я його й обрала.
Мама хитнула головою:
— Надто вже ти полюбляєш самотнiсть, сестричко.
— Аж нiяк, — заперечила Дiана. — Просто не люблю зайвої метушнi, коли працюю, i ти це знаєш.
— Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зi звiрят, що першим осмiлiло, пiдiйшло до неї i стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речi, такi тваринки в наших Сутiнках не живуть. Вони тутешнi?
— Нi. Я привела їхнiх дiдусiв i бабусь з iншого свiту.
— I як їх називаєш?
— Просто звiрятами. Поки не придумала щось оригiнальне... Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголоднiли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.
Примiщення усерединi шатра було роздiлене шовковими завiсами на три кiмнати. Пiдлога в першiй вiд входу i найбiльшiй була вкрита вовняним килимом; посерединi була розстелена бiлоснiжна скатертина з обiдом на три персони.
Ми влаштувалися на м’яких пухових подушках i взялися до їжi, балакаючи про рiзнi дрiбницi. Розмова про нашу зустрiч з Ворогом за мовчазною згодою була вiдкладена на десерт. Поки Юнона й Дiана обмiнювалися останнiми плiтками, я набирався смiливостi, щоб повiдомити мамi новину, якiй вона зовсiм не зрадiє. Я мав зробити це давно, та нiяк не мiг зважитися i все чекав на слушну нагоду. Правда, зараз був не найвдалiший момент — але я вже не хотiв зволiкати.
Коли в розмовi виникла пауза, я простягнув руку i змахнув з Дiаниного пiдборiддя крихту вiд хлiба. Причiм навмисно зробив це не по-братерському, а з тiєю лагiдною турботливiстю, що надає глибокого iнтимного змiсту навiть найбезневиннiшим доторкам.
— Ви такi любчики, — сказала мама з ласкавою усмiшкою, але в її очах уже промайнула тривога. — Якби ви не були близькими родичами, з вас вийшла б гарна пара.
Дiанинi щоки спалахнули яскравим рум’янцем. Я теж мимоволi зашарiвся. Наше збентеження було дуже красномовне.
Вражена раптовим здогадом, Юнона впустила на скатертину виделку i втупилась у мене ошелешеним поглядом.
— Що я бачу! — нарештi мовила вона, її голос звучав незвично глухо i хрипко. — Нi, я не можу повiрити... Скажiть, що я помиляюся. Ну!
— Ти не помиляєшся, мамо, — сказав я.
Юнона нервово прокашлялася i звернула погляд на свою меншу сестру:
— Дiано, дитинко, ти з глузду з’їхала! Вiн бо твiй племiнник, хiба не розумiєш?
Дiана не вiдповiла. Вона сидiла, опустивши очi, i вдавала, що нiчого не чує.
— Ну то й що? — сказав я, порушивши гнiтючу мовчанку. — Я не бачу в цьому нiчого страшного.
— Зате я бачу, хай вам чорт! — гнiвно вигукнула мама. — Ти мiй син, а Дiана моя сестра.
— Але ж не моя.
Юнона зiтхнула.
— Хоч це добре, — уїдливо сказала вона. — Ну, дякую, потiшили ви мене!
— Вибач, сестро, — винувато промимрила Дiана, не пiдводячи очей. — Я знаю, це неправильно, але...
— Але що?
— Ми кохаємо одне одного, — сказав я. — I хочемо одружитися.
Мама сплеснула руками.
— Уявiть лишень, вони хочуть одружитися! Так ви просто здурiли! Нiхто не визнає ваш шлюб.
— Янус визнає. Вiн буде дуже сердитий на нас, але... за давнiми законами Сутiнкiв, близькi родичi можуть одружитися з дозволу глави Дому. А дiд дозволить, вiн завжди був добрий до нас.
— Он як! — Мама рвучко пiдвелася. — То покваптеся до нього, поки я вас не випередила.
— Ми ще не обговорили... — нерiшуче почав я.
— Дурницi! Ти привiв мене сюди лише для того, щоб повiдомити про ваш грiховний зв’язок.
— Ти помиляєшся, мамо.
— Не бреши, Артуре!
— Це правда, Юноно, — озвалася Дiана, боязко глянувши на неї. — Коли Артур зв’язався зi мною, то сказав, що хоче порадитися...
— От нехай i радиться. А я лiпше пiду... iнакше за себе не ручаюся.
Мама видобула з кишенi каблучку й надягла на палець. Сапфiр зблиснув вiд надто рiзкого контакту з Формотворчими, а наступної митi вона щезла в Тунелi.
А я присунувся до Дiани й обiйняв її за плечi.
— Ось ми й перейшли Рубiкон. Це треба було зробити. Так набагато краще, анiж чекати, коли про нас розпатякає Мiнерва.
— Вона б нiзащо...
— Авжеж, авжеж. — Це був один з тих рiдких випадкiв, коли ми розходилися в оцiнцi людей: Дiана вважала Мiнерву гарною й порядною, а я терпiти її не мiг. — Але тепер це не має значення.
Дiана мерзлякувато пощулилася:
— Артуре, я боюся повертатись додому. Батько буде такий злий... та це ще дрiбницi. От твiй взагалi скаженiтиме.
Як завжди, на згадку про мого батька, короля Утера, менi стало незатишно. Я мiцнiше пригорнув до себе Дiану й потерся щокою об її шовковисте волосся.
— Нiчого, люба, — спробував я заспокоїти її та себе. — Рано чи пiзно все владнається.
— От тiльки коли? Святенники з наших Домiв на чолi з Утером тепер не дадуть нам спокою.
— Можемо перечекати бурю тут, — запропонував я. — Про твiй притулок знають лише Помона з Дiонiсом, на яких можна покластися...
— А вiдтепер i Юнона, на яку не можна покластися через її задовгий язик.
— Але вона любить нас i не розкаже, де ми ховаємось. А ще я сподiваюся, що за нинiшнiх обставин звiстка про нас не приверне особливої уваги. Всiх наших родичiв бiльше зацiкавить iнформацiя Ворога про витоки Формотворчих i Серединнi свiти.
Дiана вивiльнилася з моїх обiймiв i заiнтриговано глянула на мене:
— Кажеш, витоки Формотворчих? Хiба вони є?
— Ворог стверджує, що є. За його словами, вони лежать у самiсiнькому центрi Всесвiту, де сходяться нескiнченнi послiдовностi свiтiв. Це мiсце вiн називає Джерелом. — I я майже дослiвно переказав їй всю нашу розмову зi Стражем Хаосу.
— Цiкаво, дуже цiкаво... — замислено промовила Дiана, коли я скiнчив. У її очах засвiтилися добре знайомi менi пожадливi вогники. — Знаєш, теоретично це цiлком можливо. У деяких новiтнiх моделях, що описують потоки Формотворчих, невизначенiсть граничних умов на нескiнченностi усувається за рахунок уведення точкової, витокової сингулярностi. Але ще нiкому не спадало на думку iнтерпретувати цей суто математичний прийом буквально — в тому сенсi, що десь за межами нескiнченностi лежать витоки Формотворчих. — Вона трохи помовчала. — До речi, я дещо згадала. Однин епiзод з давнiх батькових щоденникiв часiв короля Артура. Там вiн писав, що якось за келихом вина твiй прадiд заявив, буцiм прийшов до нас iз нескiнченностi.
— Отакої! — здивувався я. — Янус нiколи про це не казав.
— Мабуть, вiн взагалi забув про той випадок, адже вiдтодi минуло понад тисячу рокiв. Як я розумiю, батько не поставився до цих слiв серйозно. Та i я, коли читала щоденники, сприйняла їх просто як недбалу
