колишню пам’ять. Ти трохи розповiв про себе, розпитав про своє нинiшнє життя, а потiм змусив його все забути.
— Що я ще розповiв? — запитав Кевiн, щомитi чекаючи на черговий спалах болю.
На щастя (чи, може, на жаль), цього не сталося.
— Не дуже багато, — вiдповiла Дейдра. — Ти повiдомив, що тебе звати Артур, ти принц iз Дому Свiтла, твiй батько — Утер Пендрагон, мати — Юнона, принцеса з Дому Сутiнкiв, а король Артур з Авалона був твоїм прадiдом — батьком твого дiда Амброзiя, чиїм сином був твiй батько Утер.
Тепер Дейдринi слова, хоч i знаходили вiдгук у його серцi, вже не викликали нестерпного болю в головi. Кевiн почувався так, нiби йому розповiдали про подiї його раннього дитинства, яких вiн зовсiм не пам’ятав.
— А далi?
— Далi ти сказав, що перетворився на немовля, бо перетнув нескiнченне число свiтiв. I тодi тебе мало не спалили Формотворчi — як я зрозумiла, це сили, що ними володiють вашi чаклуни. Ще ти говорив про Ворога, Нечистого, також ти називав його Стражем Хаосу i Князем Темряви, але зазначив, що не вважаєш його дияволом. Ти згадував про Рагнарок... У пiвнiчних мiфах це битва велетнiв з богами, проте я не думаю, що ти мав її на увазi. А насамкiнець ти змусив Колiна забути про вашу розмову.
— А тебе не змусив?
— Нi. Здається, ти не помiтив моєї присутностi. Я ж просто сидiла поруч i чула вашi думки. Ви думали
— Гм-м... Якою мовою я розмовляв?
— Нашою, валiйською, але часом збивався на грецьку... i на латину... на якусь дивну сумiш латини з грецькою.
— Це мова Країни Вiчних Сутiнкiв, — раптом сказав Кевiн. — Синтез класичної латини i давньогрецької. Ранiше серед Сутiнкових була двомовнiсть, але згодом... — Вiн осiкся й розгублено промовив: — Ради бога, що це коїться! Я... У мене...
— До тебе повертається пам’ять, — сказала Дейдра. — Може, зарано... Це я в усьому винна, любий. Ти ж попереджав... а я, дурна, не стрималася.
— Нiчого, — вiдповiв Кевiн. — Нiчого, кохана. Все буде гаразд. Просто менi треба не думати про це... намагатись не думати.
— А я тобi допоможу.
Дейдра пригорнулась до Кевiна й нiжно поцiлувала його. Далi вiн уже нi про що не думав.
За п’ять хвилин до першої Кевiн вийшов з Дейдриних покоїв i попрямував коридором до королiвських апартаментiв. О цiй пiзнiй порi двiр продовжував бенкетувати. З глибини палацу долинав фальшивий бренькiт арф, що акомпанували безладному хору п’яних голосiв; ще звiдкись чулася тужлива лiтанiя волинок. Дорoгою Кевiн зустрiв кiлькох захмелiлих вельмож i вiд кожного мусив вислухати привiтання з перемогою. Цi зустрiчi допомагали йому вiдволiктися вiд думок про своє минуле — думок, що вже не завдавали болю, а лише викликали легке запаморочення в головi. Щомитi Кевiн згадував якусь дрiбничку з попереднього життя, з кожною миттю вiн ставав трохи iншим — i водночас залишався тим самим Кевiном МакШоном, яким був останнi два десятилiття...
Бiля входу до Колiнових покоїв черговий офiцер доповiв йому, що Морган i Дана вже чекають на нього в королiвському кабiнетi. Кевiн проминув анфiладу кiмнат i ввiйшов у кабiнет. Морган з Даною сидiли обабiч великого дубового столу, але в перший момент вiн навiть не помiтив їх. Його погляд тут-таки прикипiв до третього з присутнiх у кiмнатi — це був Колiн власною персоною, що спокiйно сидiв у шкiряному крiслi пiд Дейдриним портретом.
— Проходь, — сказав вiн. — Не бiйся, я не привид. Я справжнiй — можеш торкнутися.
Спантеличений Кевiн зачинив за собою дверi й сторожко пiдступив до стола, все ще не вiрячи своїм очам.
— Колiне!.. Ти?.. Тут?.. Але як?..
— Спершу сядь, зараз я все поясню. — Колiн зачекав, поки Кевiн влаштується в крiслi, потiм продовжив: — Перед твоєю появою я саме казав Данi й Моргану, що вже настав час розповiсти вам про мої новi можливостi, зокрема про миттєве перемiщення на будь-якi вiдстанi.
У Кевiновiй головi завертiлося слово „Тунель”, що мало писатися з великої лiтери.
— Ти... давно це вмiєш? — запитав вiн.
— З моменту коронування. Тодi Хазяйка дозволила менi зануритись у Джерело, i я здобув справжню Силу — ту Силу, що її мав колись король Артур.
— Ти дуже поганий хлопчик, Колiне, — сварливо промовив Морган. — Чому вiдразу не сказав про це дядечковi Фергюсону?
— Не тому, що не довiряв тобi... i всiм вам. Просто я потребував часу, щоб призвичаїтися до Сили, опанувати новi можливостi, навчитися контролювати свiй Образ Джерела.
— А що це таке? — спитала Дана.
— Щось на зразок Джерела в менi, його частка, яку я отримав, коли вперше занурився в нього. Образ дозволяє менi керувати Силою, вiн посередник мiж мною та Джерелом.
— А Образ має вiзуальну форму? — поцiкавився Морган. — Чи це просто така його назва?
— Як правило, вiн невидимий — нi для звичайного зору, нi для магiчного. Але при дуже тiсному контактi з Джерелом його можна побачити. Ось, погляньте.
Морган i Дана вражено зойкнули, дивлячись поверх Колiнової голови. Сам Кевiн нiчого не побачив, але при цьому вiдчув надзвичайне хвилювання. Iнша частина його „я”, що ховалась у ньому, на якусь мить прокинулася. Оцiнивши ситуацiю, вона знову заснула — певнiше, задрiмала в очiкуваннi слушного моменту. Несвiдомо Кевiн уже був готовий до найрiшучiших дiй...
— Гаразд, друзi, — сказав Колiн. — Поки досить. Вернiмося до наших справ. Отже, ви не знайшли Ерiксона?
— Нi, — похитав головою Морган. — Його наче корова язиком злизала. I Бронвен десь запропастилася.
Колiн кивнув:
— Я весь вечiр пробував зв’язатися з нею. I з Ерiксоном також. Вони не вiдповiдають — чи то не можуть, чи то не хочуть. Пiдозрюю, що Ерiксон не може, а Бронвен не хоче. Мабуть, вона зрозумiла, що пiсля розмови з королем Гендрiком я накажу заарештувати барона, тому вирiшила сховати його для власної помсти.
— Вона сховала його вiд мене, — зауважив Кевiн.
— I вiд тебе, — не став заперечувати Колiн. — Але причиною всьому була моя зустрiч з Гендрiком. Тому Бронвен i розповiла тобi про Ерiксона — бо вже знала, що його от-от викриють.
— Барон був готiйським шпигуном? — запитав Морган.
— Не зовсiм так. Просто вiн зробив одну послугу покiйному королю Аларiку — допомiг його шпигунам викрасти Дейдру.
— От холера! — вигукнув Кевiн. — I тут без нього не обiйшлося!
— Гендрiк цiлком вiдмежувався вiд учинкiв свого дiда, — продовжував Колiн. — Вiн сказав, що король Аларiк геть з’їхав з глузду через оцi штуки.
Колiн дiстав iз бiчної кишенi камзола чотири каменi й поклав їх перед собою на стiл. Три з них — червоний, синiй i фiолетовий — були в оправi, на золотих ланцюжках. Четвертий був великий неоправлений алмаз.
Кевiн, Дана i Морган подалися вперед.
— Невже? — здивовано промовив Фергюсон. — Вони дуже схожi на Знаки Стихiй. Це не пiдробка?
