Зненацька я вiдчув бiль. Проте не за батьком — звiстка про його смерть лише навiяла смуток. А заболiло менi вiд iншого. Нараз я зрозумiв, що мама сказала не все, що найгiрше ще попереду...
— Дiана... — простогнав я, зацiпнувши вiд страшного здогаду.
— Так, синку, — промовила Юнона, дивлячись на мене iз сумом i спiвчуттям. — Дiана пiшла слiдом за тобою. I теж зникла...
Наступної митi я перервав зв’язок i наглухо заблокувався вiд будь-яких спроб контакту зi мною. Це було вкрай неввiчливо i навiть безсердечно стосовно мами, яка двадцять сiм рокiв чекала на моє повернення. Але я не мiг учинити iнакше. Я не знав, хто був у кiмнатi разом з Юноною, та й знати не хотiв. Однаково це був стороннiй — а я не збирався в його присутностi вiддаватися горю...
Я встав зi стiльця, вiдiйшов вiд дзеркала i бухнувся на лiжко. Мене душили ридання, але я нiяк не мiг заплакати. Мiй бiль був такий гострий i пекучий, що висушив мої сльози. Я лежав горiлиць, почуваючи цiлковиту спустошенiсть, i намагався уявити свiт без Дiани. Це було важко. Це було неможливо. Якщо без батька свiт просто збiднiв, то без Дiани вiн став тоскним i безрадiсним. У цьому свiтi я не бачив мiсця для себе... Моє горе було таким глибоким i всеосяжним, що я навiть забув про Дейдру.
Минуло багато часу, перш нiж я змiг заплакати. Сльози принесли менi полегкiсть. Нарештi я згадав Дейдру i зрозумiв, що свiт ще не зовсiм втрачений. А потiм до мене прийшов сон. Мої страждання скiнчилися, i я поринув у рятiвне забуття.
О сьомiй ранку мене розбудив Колiн. Взагалi було дивно, що вiн витратив на мої пошуки так багато часу. Мiг би й ранiше здогадатися, що я ховаюсь у своєму лохланському замку Каер-Сейлгенi.
Коли я прокинувся, Колiн стояв бiля мого лiжка i дивився на мене згори вниз. Погляд його сiрих очей промiнився гнiвом i досадою.
— Я мiг би вбити тебе ввi снi, — заявив вiн.
Почуваючи байдужiсть до всього на свiтi, я сiв, протер заспанi очi й запитав:
— То чого ж не вбив?
— Ти вчинив пiдло, пiдступно! — сказав Колiн. — Ти використав нашу дружбу, втерся до мене в довiру й обдурив мене.
— Ти теж гарний, — мляво вiдповiв я. — Навiщо розкрив менi таємницю обряду?
— Бо довiряв тобi! Як брату довiряв, а ти... ти обiкрав мене. Взяв те, що не належить тобi по праву. Це моя Сила, вона дiсталася менi у спадок!
Я встав з лiжка, потягся й похитав головою:
— Помиляєшся, Колiне. Ти зависокої думки про себе. Джерело не належить тобi, воно не належить навiть цьому свiтовi. Це є надбання всього неосяжного Всесвiту.
— Нехай так. Але ти пройшов у
— Дана, — зрозумiв я. — Ти злий через неї. Дуже перепрошую, Колiне. Слово честi, я не хотiв. Навiть не думав про це.
— А про що ти думав? Про мою корону?
Лише якимсь незбагненним дивом я не почервонiв.
— Це тобi Хазяйка сказала?
— До чого тут вона?
Отже, Бронвен не розповiла йому, хто я насправдi. Хоч це добре...
— Хазяйка припускала таку можливiсть, — пояснив я. I цiлком щиро запевнив: — Але ж ми друзi, Колiне. Нащо менi ворогувати з тобою? Якщо я захочу влади, то зможу захопити її в будь-якiй країнi на свiй вибiр. I не лише в цьому свiтi.
— В iнших свiтах немає чаклунiв, — все одно не заспокоювався Колiн. — В кожнiм разi, я їх не знайшов. А правити лише звичайними людьми не так цiкаво.
— У нашому свiтi Логрiс не єдина чаклунська держава, — зауважив я.
— Але наймогутнiша.
I ще це земля моїх предкiв, подумав я. Та навiть не це головне. Я знайшов стiйку й численну чаклунську громаду, цiлком спроможну утворити новий Дiм — єдиний i неповторний Дiм Володарiв Серединних свiтiв. А за всю iсторiю не було ще жодного випадку, коли б засновник Дому поступався владою iншому. Тож, за великим рахунком, не має значення, з якої конкретно країни я розпочну створювати свiй Дiм — рано чи пiзно мої й Колiновi iнтереси перетнуться.
— Крiм того, — вiв далi Колiн, — у Логрiсi ти майже свiй. Незабаром ти одружишся з Дейдрою, донькою короля Брiана... Якщо не передумаєш, — несподiвано додав вiн. — Якщо не захочеш вiдiбрати в мене Дану.
— Ради Бога, не кажи дурниць. Я не маю нiчого до Дани, я...
I тут це сталося! За висловом Бронвен, мене нарештi
Колiн миттю все зрозумiв. Приречено зiтхнувши, вiн сiв на стiлець i похнюпився. Якийсь час я мовчки дивився на нього й думав про те, що вiн чудовий друг i гарна людина, але надто вже прямолiнiйний, довiрливий i неврiвноважений, щоб бути королем, тим бiльше — главою Дому.
— Так само було й зi мною, — нарештi промовив вiн. — Ранiше Дана менi просто подобалася. А пiсля коронування... А хай тобi чорт, Кевiне! Ти маєш пiти з цього свiту. Знайди собi мiсце деiнде. Зрештою, звiдкись ти з’явився — то й шукай свою батькiвщину. А мiй свiт не чiпай.
— Гаразд, — сказав я. — Не чiпатиму.
Колiн пiдозрiло глипнув на мене, здивований моєю несподiваною поступливiстю.
— Ти серйозно?
— Атож. — Я говорив щиро й водночас блефував. — Я назавжди залишу цей свiт. I заберу Дейдру — якщо вона погодиться.
Колiн встав i сердито тупнув ногою:
— Чорт! Цього я й боявся.
— Не хочеш вiдпускати її? — невинно спитав я.
— Звичайно, не хочу.
— Проте доведеться. Дейдра кохає мене й пiде зi мною.
— Безумовно, пiде, — похмуро погодився Колiн. — А що буде далi? Дейдра не для тебе, Кевiне. Вона проста смертна, а ти — адепт Джерела... Ти вже знаєш, що тобi дарована вiчна молодiсть?
— Знаю.
— Отож-бо. Рокiв за двадцять Дейдра здаватиметься тобi надто старою, i ти кинеш її... а якщо не кинеш, то триматимеш бiля себе лише з жалю. Це буде для неї принизливо.
— До тебе те саме питання, — парирував я. — Дана теж постарiє.
— Не постарiє. Коли ми одружимося, я приведу її до Джерела.
— А я приведу Дейдру. Тiльки трохи пiзнiше.
Вiд переляку Колiн аж очi вирячив:
— Ти з глузду з’їхав! Джерело вб’є її. У неї неповноцiнний Дар.
— Хтозна, хтозна... Та хоч там як, не сподiвайся, що я пiду без Дейдри. Це навiть не пiдлягає обговоренню.
— Ти мене шантажуєш?
— Нi, просто ставлю до вiдома.
Колiн нервово пройшовся по кiмнатi, вiдтак зупинився передi мною i проказав:
— От що! Боюсь, я ще пошкодую, що не вбив тебе, коли ти спав.
*
