Повернувшись до свого помешкання в королiвському палацi, я викликав камердинера i наказав приготувати гарячу ванну. Поки слуги виконували моє розпорядження, я поснiдав, а за чашкою гарячої кави подумав про сигарету — вперше за останнi двадцять рокiв. Я знав, що рано чи пiзно знову почну курити, але вирiшив не форсувати подiї i продовжив обмiрковувати свої плани.
Вiд негайної помсти Емрiсовi я вiдмовився зразу. Iдея подарувати його на обiд дикунам-людожерам була дуже заманлива, проте я розумiв, що Бронвен не гаяла часу i надiйно сховала вiд мене свого старшого брата. Згодом я таки вiдшукаю i його, i Ерiксона, а тодi вже придумаю їм покарання... Хоча, власне кажучи, я можу нiчого не робити, а просто дочекатися, поки вони помруть власною смертю, подбавши єдино лише про те, щоб вони не здобули вiчну молодiсть. Мiй зведений брат Амадiс якось казав, що безсмертнi чаклуни мають велике задоволення вiд того, як старiють i вмирають їхнi смертнi вороги. Сам я тодi ще був надто молодий, щоб практикувати таку вишукану форму помсти, а от тепер... Над цим варто подумати.
А цiкаво, раптом подумав я, що поробляє Амадiс? Яке це — бути королем Свiтла, сидiти на батьковiм тронi, владарювати над усiма Свiтанковими свiтами, словом, бути богом?.. Я дуже сумнiвався, що Амадiсовi легко нести цей тягар божественностi. Сумнiвався не лише iз заздростi — на те були й об’єктивнi причини.
Прийнявши гарячу ванну й поголившись, я видобув зi скринi речi, що в них був одягнений, коли перетворився на дитину, i розклав їх на лiжку. Це вбрання я зберiгав як дорогоцiнну релiквiю, регулярно провiтрював його та просушував, тож i через двадцять рокiв воно залишилося придатне для носiння. Вiдносно придатне. I частково.
Бiлизну я забракував вiдразу i взяв iз шафи комплект нової, ще не ношеної. Зате штани й черевики були в повному порядку, а сорочка, хоч i трохи вицвiла, теж мала пристойний вигляд — особливо менi подобались її гудзики з симпатичними дракончиками. З мантiєю було гiрше: її золоте шиття потьмянiло, а соковитий червоний колiр змiнився на рожевий. Та загалом вона збереглася непогано, i менi було шкода вiдмовлятися вiд неї, поки я не перемiню її на нову. Тому я, за допомогою нехитрих чарiв, повернув мантiї її первiсний червоний колiр, а золотому шиттю — колишнiй яскравий блиск. Мої родичi зi Свiтла визнали б це за кричущий прояв несмаку, але наразi я цим не переймався, оскiльки не мав намiру красуватись у своїй зачарованiй мантiї в Сонячному Мiстi. Головне, що моє вбрання цiлком годилося для Сутiнкiв, де етикет був не такий суворий.
Одягнувшись, я прискiпливо оглянув себе в дзеркалi й дiйшов висновку, що помiтних оку вад моя одiж не має. А причепивши до пояса Ескалiбур, я остаточно завершив своє перетворення з Кевiна МакШона, логрiйського феодала, в Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла.
Коли я вже збирався перемiститись до Дейдриної спальнi, у дверi постукали. Я на мить загострив своє сприйняття, щоб дiзнатися, хто до мене завiтав, потiм голосно мовив:
— Заходь, Моргане. Вiдчинено.
Фергюсон був одягнений так само, як i напередоднi ввечерi, але вигляд мав свiжий i бадьорий. На безсоння вiн нiколи не страждав, i навiть подiї минулої ночi не завадили йому добре виспатися. Прикривши за собою дверi, вiн змiряв мене оцiнюючим поглядом i запитав:
— Як там Хазяйка? Вже розiбрався з нею?
У Моргана була своєрiдна манера починати розмову. Вiн завжди казав щось доречне — але таке, що для спiврозмовникiв було несподiваним. От i зараз я зовсiм не чекав, що вiн передовсiм запитає про Хазяйку. Навiть Колiн пiсля всього, що сталося, геть забув про звинувачення короля Гендрiка.
— Розбиратися було нiчого, — вiдповiв я. — Ця Хазяйка не причетна до жодних злочинiв. Вона новенька.
— Так, так, так! А що ж сталося зi старенькою?
— Страчена за кровожерливiсть.
— Ясненько. — Морган знову оглянув мене вiд голови до нiг. — До речi, хто ти такий?
Мiж нами зависла прикра пауза. Цього питання я також не чекав. Фергюсон виявився бiльш проникливим, анiж Колiн. Нарештi я сказав:
— Краще не питай. Iнакше збрешу.
— Гаразд, — зiтхнув Морган. — Не питатиму. Але... як тепер тебе називати?
— Як i ранiше — Кевiном. З цим iм’ям я прожив двадцять рокiв i звик до нього.
— I все-таки, — наполягав вiн. — Як тебе звали до цього?
— Артур, — трохи повагавшись, вiдповiв я. — Це все, бiльше нiчого не питай. I прошу, називай мене Кевiном.
— Добре, Кевiне, — сказав Морган i посмiхнувся. — Якби я був марновiрним, то вирiшив би, що ти сам король Артур, який проснувся вiд тисячолiтнього сну.
— Але ти так не думаєш?
— Звiсно, нi. Крiм усього iншого, король Артур мав синi очi i свiтле волосся, а в перевтiлення я вiрю ще менше, нiж у тисячолiтнiй сон. Межа моєї вiри в надприродне — перетворення дорослого на дитину. — Вiн секунду помовчав. — Маю сказати, в тебе убивче iм’я. Воно дуже грiзно звучить для Лейнстерiв... До речi, я щойно бачив Колiна. Вiн не хоче про тебе говорити. Ви сильно погавкалися?
— Пристойно. Вiн злий на мене здебiльшого через Дану.
— Це не дивно. Коли ти прошмигнув до Джерела, Дана аж надто палко вступилася за тебе. Колiну це, м’яко кажучи, не сподобалося... Ти щось почуваєш до Дани?
Я потупився:
— Ну... лише нiжнiсть... i все.
Морган скрушно похитав головою:
— Авжеж, яка дрiбниця! Лише нiжнiсть — i тiльки... От що я тобi скажу, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина, i тобi буде важко подолати свою... гм,
— Годi, Моргане, — твердо сказав я, побачивши, що вiн усiвся на свого коника i тепер ладен аж до обiду просторiкувати про жiнок. — Дана справдi гарненька дiвчина, та мене вона не цiкавить. Менi потрiбна лише Дейдра.
I Дiана, додав я про себе. Вона не може бути мертва, я не хочу й не можу в це вiрити... Вона жива й чекає на мене. I я прийду до неї, я неодмiнно знайду її...
— А як щодо приворотних чарiв? — перервав мої роздуми Морган. — Бронвен справдi наклала їх?
— Так, — вiдповiв я, i це була майже правда. А далi вже збрехав: — Я їх зняв, але мана ще залишилася. Та з нею я дам собi раду.
Я чекав, що Фергюсон поцiкавиться природою цих чарiв, однак вiн запитав про iнше:
— А Ерiксонове закляття безплiдностi? Воно теж iснує?
— Ще не знаю. Та в будь-якому разi це не трагедiя. Навiть якщо чари призвели до серйозних функцiональних порушень, Дейдру можна вилiкувати — але не зараз, трохи згодом, пiсля пробудження її Дару.
Вiн очманiло втупився в мене:
— Що ти верзеш, Кевiне?!
— Iстинно верзу, Моргане. Хiба Дейдра не вiдьма?
— Загалом так, але...
— Жодних „але”. У неї такий же повноцiнний Дар, як i в тебе, просто ще несформований. Дар, що передається вiд батька до дочки або вiд матерi до сина, визрiває довше i стає готовий до пробудження лише пiсля двадцяти п’яти — тридцяти рокiв. Вiр менi, я знаю, що кажу.
Проте одними лише запевненнями Морганiв скептицизм розвiяти було непросто.
— Припустiмо, це правда, — сказав вiн. — Але в такому вiцi пробуджувати Дар — майже вiрна смерть.
— Якщо дотримуватися вашої методи, ризик справдi великий, — погодився я. — Будити в такий спосiб Дар, це однаково що будити заснулу людини, торохнувши її дрючком по головi.
— А ти знаєш iншу методу?
Замiсть вiдповiдi я проказав коротке вступне закляття обряду Причастя. Моргана огорнув примарний
