золотавий серпанок, що за кiлька секунд, через вiдсутнiсть стабiлiзуючих чарiв, розтанув у повiтрi.
Фергюсон стояв, роззявивши рота i майже не дихаючи. В його рiзнобарвних очах застигли захват i страх.
— Кевiне! — промовив вiн схвильовано. — Менi здалося, що на мить я доторкнувся до вищих сил.
— Так воно й було.
— А можна ще?
Я досадливо зiтхнув. З мого боку це був дуже необачний вчинок, але я просто не змiг утриматися вiд спокуси. Надто вже хотiв похизуватися своєю майстернiстю перед Морганом, якого ще вчора вважав могутнiм чаклуном, захоплювався ним i заздрив йому. А вiн був не дурний i одразу здогадався, що наслiдком такого впливу на Дар є здобуття величезної могутностi.
А втiм, раз я вирiшив заснувати новий Дiм, то вже найближчим часом потребуватиму вiрних соратникiв, людей, на яких мiг би цiлком покластися. I Морган Фергюсон, попри всi свої вади, був перший у списку претендентiв на роль моєї правої руки.
— Зачекай трохи, Моргане, — м’яко сказав я. — Уся процедура вимагає багато часу. Обiцяю, що пiсля повернення проведу тебе через цей обряд.
Фергюсон був розчарований, проте мусив скоритися.
— Кудись збираєшся?
— Так.
— Питати куди не варто?
— На твоєму мiсцi я б утримався.
— Гаразд... А коли повернешся?
— Точно не знаю, залежить вiд обставин.
— Тодi нам треба мати зв’язок, — зауважив Морган. — Ходiмо до мене, я дам тобi
— Нi, не вийде, — похитав я головою. — Вашi чаклунськi каменi заслабкi для зв’язку мiж свiтами.
— А якi сильнi?
— Такi, як цей, — я вказав на мiй перстень з синiм каменем. — Це Небесний Сапфiр, сутiнковий артефакт, вважається найкращим з усiх iндивiдуальних талiсманiв. Бiльшiсть наших чаклунiв користуються саме Сапфiрами.
— Дуже мило, — iронiчно i трохи в’їдливо проказав Морган. — А в якiй крамницi можна купити цей сутiнковий артефакт?
— В Олiмпi ними торгують на кожнiм розi, — у тон йому вiдповiв я. — Обов’язково там буду й виберу для тебе найкращий. А поки...
Я замовк i задумався. Власне, я мiг накласти на Морганiв Вогнезор пiдсилювальне закляття, пiдключити його до Формотворчих, а потiм „познайомити” його з моїм Сапфiром. Але такi чари могли вступити в конфлiкт з магiчною структурою самого каменя, i вiн перестав би коритися Фергюсону. Тому я вiдмовився вiд цiєї iдеї й дiстав з верхньої шухляди комода маленьке прямокутне дзеркальце з вiдбитим кутом.
— Не посоромишся тримати його при собi? — запитав у Моргана.
— Ну... задля справи пiду на таку жертву, — вiдповiв вiн. — I що далi?
— Зараз побачиш. — Я викликав Образ Джерела, наклав на дзеркальце вiдповiдне закляття й закрiпив його допомiжними чарами.
Морган захоплено спостерiгав за моїми дiями.
— Круто! — сказав вiн, очi його пломенiли. — Навчиш мене?
— Згодом, — пообiцяв я й вiддав йому дзеркальце. — Тепер ти знайдеш мене де завгодно.
— До нього треба пiдстроювати мiй камiнь?
— Нi, дзеркальце саме стало чаклунським iнструментом. Воно настроєне на мiй Образ i не вимагає жодних магiчних манiпуляцiй. Через нього зi мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тодi ти...
— Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою мiною пiдхопив Морган. — I жодних магiчних манiпуляцiй. Може, ще додаси чарiв, щоб воно само вистрибувало з моєї кишенi? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дiстати.
Вiн був засмучений, як дитина. Щоб утiшити його, я коротко пояснив йому принципи функцiонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зi своїми колегами-магiстрами, поки я буду вiдсутнiй.
Потiм ми попрощалися. Морган побажав менi удачi та якнайшвидшого повернення, i я перемiстився до Дейдри.
Вона ще спала, неспокiйно соваючись у лiжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице прояснiло, а на вустах з’явилася безтурботна усмiшка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.
Вiдтак я взявся до справи i без проблем вiдшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобiв, до яких вдавався Ерiксон, щоб закрiпити своє закляття, це були протизаплiднi чари, дуже схожi на тi, що їх використовують вiдьми з Домiв, аби запобiгти небажанiй вагiтностi. Цi чари мали суто психологiчний характер i не шкодили органiзмовi, але в Дейдриному випадку вони грунтовно „зав’язли”, поникнувши глибоко в пiдсвiдомiсть, до рiвня iнстинктiв i безумовних реакцiй. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачi. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво i сила — двi великi рiзницi; у такiй тонкiй i делiкатнiй сферi, як людський органiзм, головне майстернiсть, а не могутнiсть...
Подумки я згадав добрим словом мою тiтку Помону iз Сутiнкiв, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, i досить швидко нейтралiзував дiю чарiв з усiма їхнiми наслiдками. Тепер Дейдра була цiлком здорова й могла народити менi хоч сотню синiв та дочок.
Вона продовжувала спати, лагiдно всмiхаючись увi снi. В її присутностi мiй бiль за Дiаною втамувався; поруч iз Дейдрою я вiдчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона i тiльки вона здатна вилiкувати мене вiд туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокiй i щастя...
Я дивився на Дейдру i нiяк не мiг змусити себе пiти. Я терпiти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не вiдчувши на своїх вустах смак її поцiлунку, не зiгрiвшись теплотою її тiла... Я квапливо роздягся i шаснув пiд ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра iнстинктивно пригорнулася до мене й вiдповiла нiжнiстю на мою пристрасть.
Потiм ми лежали обiйнявшись. Час вiд часу я цiлував її й сумно думав про неминучу розлуку.
— Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?
— А що?
— Я такий, як ранiше, Дейдро. Я завжди був i буду таким.
Її очi широко розплющилися:
— Ти... ти все згадав?
— Так, згадав. I нiтрохи вiд цього не змiнився.
Дейдра мiцнiше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссi.
— Розкажи про себе, — попросила вона.
Я розповiв їй про Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Свiтобудови. Розповiв про Доми Володарiв — чаклунськi наддержави. Розповiв про своє рiдне Царство Свiтла i про Сонячне Мiсто; про Свiтанковi свiти, якими править наш Дiм, про свiти молодi, бурхливi, сповненi життя та наснаги. Розповiв про Країну Вiчних Сутiнкiв, яку любив дужче за батькiвський Дiм, про свiт, де постiйно панує осiнь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрiєм, одягаючи в багрянець хмари в деннiй частинi неба; про мовчазнi помаранчевi гаї, де я любив гуляти на самотi; про величне i прекрасне мiсто Олiмп на вершинi однойменної гори; про дiдiв Досвiтнiй Замок у Нiчнiй Межi Сутiнкiв, про самого дiда Януса, який давно втратив лiк прожитим вiкам та пережитим жiнкам i рахував своїх нащадкiв тисячами душ...
— А тобi скiльки рокiв? — запитала Дейдра.
