— Ти не палиш?
— Ось уже двадцять рокiв. Коли я регресував, то забув про цю звичку.
Пенелопа мовчки зробила кiлька затяжок i роздавила сигарету в попiльницi. За статистикою, дев’яносто з кожної сотнi дорослих чаклунiв та вiдьом були запеклi курцi, а решта десять вiдсоткiв палили час вiд часу. На вiдмiну вiд простих смертних, нiкотин не шкодив нашому здоров’ю — вiрнiше, нам не складало труднощiв усунути всi негативнi наслiдки вiд курiння. Взагалi, ми не боялися тiлесних хвороб; iнша рiч — хвороби душi та розуму. Їх нiякими чарами не вилiкуєш.
— Юнона казала, що в тебе була втрата пам’ятi, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазi?
Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленiсть. Повернувшись в Екватор, я твердо вирiшив зважувати кожне своє слово про Серединнi свiти. Я гарненько продумав, що казатиму Юнонi, що — дiдовi Янусу, що — братовi Амадiсу, що — кузену Дiонiсу й тiтцi Помонi, а що — рештi родичiв та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподiваною для мене обставиною — власним батькiвством. До цього менi ще належало звикнути, я ще мав розiбратися в своїх почуттях, i менi дуже не хотiлося у своїй першiй розмовi з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти...
В пошуках iншої, невиннiшої теми я уважно оглянув хол i побачив на стiнi праворуч вiд мене два портрети — мiй та Дiанин. Мiй портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля дi Анджело, генiального художника зi свiту PHTA-2084, бiльше вiдомого як Земля Гая Аврелiя. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портретi я був зображений на повен зрiст, у легких бойових латах i в малиновому плащi. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повiв вiйсько графа Тулузького проти орди лютих псiв у людськiй подобi, лицарiв-хрестоносцiв мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим магiстром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, лангедокська армiя пiд моїм проводом розтрощила полчища хрестоносцiв, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довiдавшись про це, шаленiв; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крiзь землю. Саме тодi я нарештi усвiдомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, i заприсягся собi, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, нiж пiднiму руку на рiдного брата. Наступного разу, на щастя, не було...
— Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.
Вона простежила за моїм поглядом i всмiхнулася:
— Недавно була на Землi Аврелiя, назвалася при дворi графа Тулузького твоєю дочкою...
— Мене ще пам’ятають? — здивувався я.
— Атож. Там ти легендарна особистiсть. Про тебе складають героїчнi балади, розповiдають неймовiрнi iсторiї про твої подвиги, а багато байстрюкiв претендують на те, щоб називатися твоїми дiтьми. Мене не вважали самозванкою, бо мiж нами є незаперечна схожiсть. Граф прийняв мене дуже гостинно, а я... — Пенелопа нiяково клiпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекцiї твiй портрет.
— Отже, Александровi не вдалося скорити Лангедок?
— Нi. Свiтової гегемонiї вiн не досяг i досi обмежується нiмецькими землями. Коли ти зник безвiсти, кузен Дiонiс узяв Землю Аврелiя пiд своє заступництво. Пiдозрюю, що спочатку вiн зробив це в пам’ять про тебе, а потiм, мабуть, полюбив твiй свiт i тепер проводить там добру половину свого часу.
— Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Гая Аврелiя була одним з моїх найулюбленiших свiтiв; до Александрової появи середньовiччя там проходило в досить культурнiй та цивiлiзованiй формi, i я був би засмучений, якби мiй брат усе споганив, установивши свiй теократичний режим. — Я радий, що мiй свiт сподобався Дiонiсовi. А втiм, у нас завжди були схожi смаки...
Я розкурив наступну сигарету i продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Гая Аврелiя, але слухав її вiдповiдi неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплiнь. В менi прокидалася особлива нiжнiсть, анiтрохи не схожа на ту, що я почував до жiнок, у яких свого часу був закоханий, але й вiдмiнна вiд моєї нiжностi до матерi та сестер.
Пенелопа, моя дочка... У мене є дочка.... Я батько...
Чимраз бiльше я переконувався, що вона саме така, якою б хотiв бачити свою доньку. Красива, розумна, чарiвна, товариська — i дуже схожа на Дiану. I на мене, i на Юнону. Я мiг би пишатися такою дочкою, i я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати... Але, але... Як багато я втратив!
Я не хвилювався, чекаючи її появи на свiт. Не гойдав її на руках, не цiлував перед сном, не розповiдав їй на нiч казки. Не виховував її, не пiклувався про неї, не переживав, коли вона стала пiдлiтком, не радiв її успiхам, не переймався невдачами. Я навiть не пiдозрював про її iснування, поки не зустрiвся з нею — вже дорослою, самостiйною дiвчиною...
— Скiльки тобi рокiв? — запитав я.
— Стандартних — двадцять шiсть. Але за власним часом менi лише двадцять два, бо здебiльшого я живу тут. Пiсля мого народження мама за всiєю формою зареєструвала цей свiт як своє особисте володiння. ORTY-7428, якщо тебе цiкавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Дiаниними Сутiнками.
— Ти Сутiнкова?
— Формально так. Дiд Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рiдко буваю в Країнi Сутiнкiв i в iнших офiцiйних володiннях сiм’ї. У мене не склалися стосунки з рiднею — нi по маминiй лiнiї, нi по твоїй. — Пенелопа гiрко зiтхнула. — В очах бiльшостi родичiв, особливо зi Свiтла, я — дитя грiха. В Сонячному Мiстi я взагалi нiколи не була.
— Зрозумiло, — сказав я. Проте нiякої провини за собою не почував. Якби не наше з Дiаною кохання, не було б i Пенелопи — а я вже не уявляв собi свiт без неї, моєї доньки... — Ти добре пам’ятаєш Дiану?
Пенелопа сумно похитала головою:
— Зовсiм не пам’ятаю її. Вона пiшла слiдом за тобою, коли менi було пiвтора року. Тiтка Мiнерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене... але це не так.
Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг менi в горлi. А Пенелопа тим часом продовжувала:
— Я розумiю її. Вона просто не могла без тебе жити. От i вирiшила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.
По моїй щоцi скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Дiана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сидiли в цiй кiмнатi, чекали на сутiнкову грозу й радiли возз’єднанню сiм’ї...
Пенелопа пiдiйшла до мене, опустилася перед моїм крiслом навпочiпки й нiжно взяла мене за руки.
— Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як i ти, вцiлiла? А зараз живе в одному з тих Серединних свiтiв, нiчого не пам’ятаючи про своє минуле.
Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Дiанине.
— Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадiйний. Краще не думай про нього. Не тiш себе марними сподiванням.
— Але ж ти сподiваєшся, я бачу.
— Так, сподiваюся. Всупереч логiцi та здоровому глузду, я не можу повiрити в Дiанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надiї нема... але серце з цим не погоджується.
Пенелопа спiвчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонинi... Чи, може, на мої... А втiм, це одне й те ж саме.
Тим часом окремi завивання вiтру надворi переросли в безупинне виття. Дерева шумiли листям, їхнi гiлки трiщали, стовбури надсадно скрипiли. За вiкном панувала кромiшня пiтьма, як безмiсячної, беззоряної ночi. Нiч у Деннiй Межi сутiнкового свiту — провiсниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихiї, що вона ще жива, що вона тiльки дрiмає...
Пенелопа рвучко випросталася.
— Мої пухнастики! Геть забула про них...
Вона кинулася до вхiдних дверей i розчахнула їх. До холу ввiрвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повiтря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звiря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками i прошмигнуло пiд канапу. Потiм стали забiгати iншi звiрята — однi залишалися в холi, ховаючись пiд меблями, декотрi тiкали в сумiжнi кiмнати, а близько десятка пострибали сходами на другий
