— Формально, шiстдесят, — вiдповiв я. — Незабаром виповниться шiстдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарi звикли рахувати свiй вiк за часом Основного потоку, проте в рiзних свiтах i плин часу рiзний. Тут, у цьому свiтi, я прожив майже двадцять один рiк, а за стандартним часом — двадцять сiм. Зате в Царствi Свiтла i в Країнi Сутiнкiв час iде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних рокiв, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шiсть. А взагалi, точний вiк не має для нас особливого значення.
— Та вже ж, — гiрко зiтхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шiсть рокiв у той чи iнший бiк — яка рiзниця для безсмертного чаклуна. Ти вiчно будеш молодий, а я... У твої роки я перетворюся на стару бабу.
Я розсмiявся i мiцно поцiлував її.
— Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарiвною. Клянуся Мiтрою й Зевсом- Юпiтером!
Я знову йшов по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з осiннiм кольором листя. У деннiй частинi неба палала вiчна вечiрня заграва; мiж сизо-багряними хмарами пробивалося свiтло великого червоного сонця. Вiтер, що дув з денного боку, принiс iз собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч вiд напрямку в день клубочилися важкi свинцевi хмари-громовицi; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рiдкiсне явище в спокiйних, урiвноважених Сутiнкових свiтах. Я дуже любив грози в Сутiнках, проте зараз нiтрохи не тiшився в передчуттi шаленства стихiй...
Я сам не знав, навiщо прийшов у цей дикий, ненаселений свiт, де ми з Дiаною ховалися вiд стороннiх очей, щоб сповна насолодитися нашим гiрким щастям, де був притулок нашого кохання... Вiдтодi минуло багато рокiв, але менi здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти рокiв, що провiв у безпам’ятствi. Вiрнiше, так сприймала його та частина мого „я”, що була Артуром...
Що я сподiвався побачити тут пiсля тривалої вiдсутностi? Зарослу густою травою галявину без будь- яких слiдiв нашого перебування? Розкиданi навколо бруднi клаптi бiлого й синього шовку, розiдранi подушки та ковдри, побитi мiллю килими, попсованi сонцем i дощами книжки?.. Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собi пiд ноги, i вiддавався спогадам.
Коли дерева розступилися, я боязко пiдвiв погляд i нараз завмер, не ймучи вiри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Дiанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власнi думки, то давно б помiтив його черепичний дах, що здiймався над кронами дерев.
Моя секундна розгубленiсть змiнилася обуренням. Яке блюзнiрство! Хто насмiлився споганити своєю присутнiстю це святе мiсце? Чий збочений розум наважився образити свiтлу Дiанину пам’ять?
Скипаючи з лютi, я голосно вилаявся i бiгцем кинувся до будинку з твердим намiром покарати святотатця. Золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами i вiдстовбурченими вухами, тi самi, яких любила Дiана, злякано сичали на мене з густої трави.
Коли я пробiгав мiж двома клумбами, де росли улюбленi Дiанинi сутiнковi троянди, дверi будинку вiдчинилися, i на ганок вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. Вона дивилася на мене, привiтно всмiхаючись.
— ДIАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДIАНО!
Ошалiлий вiд радостi, я злетiв на ганок, щоб обняти її, пригорнути до себе... i лише останньої митi зрозумiв, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрi вiд талiї дiвчини, яку здаля я прийняв за Дiану.
Зблизька вона бiльше була схожа на Юнону — якщо взагалi можна говорити про рiзний ступiнь схожостi з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитовi карi очi та чорнi брови моєї матерi; зате фiгура, овал лиця, усмiшка...
— Привiт, Артуре, — сказала менi знайома незнайомка. — Я Пенелопа.
Поступово на змiну розчаруванню прийшла цiкавiсть. Дiвчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. I хоча судити про справжнiй вiк вiдьом з їхньої зовнiшностi справа невдячна, я був на сто вiдсоткiв упевнений, що їй нiтрохи не бiльше двадцяти п’яти рокiв.
— Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племiнниця?
— На зразок того, — вiдповiла Пенелопа. Тiльки зараз я помiтив, що вона дуже хвилюється. — До всього iншого, я твоя двоюрiдна сестра.
— До всього iншого? — розгублено перепитав я.
— Моя мама — твоя тiтка Дiана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне... — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далi я сам здогадався.
Я таки здогадався — i завмер мов громом прибитий. Зненацька менi вiдiбрало мову, я не мiг вичавити з себе анi слова i лише витрiщався на Пенелопу очманiлим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, i так. Та хотiв би я подивитися на вас в моїй ситуацiї.
За хвилю Пенелопа знову заговорила:
— Якось неправильно вийшло, так? Вiдколи стало вiдомо, що ти живий, я дуже чекала тебе... i дуже боялася, що ти прийдеш i ще не знатимеш про мене.
— Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше i, сподiваюся, востаннє в життi почавши заїкатися.
— Твоя й Дiанина. Я народилася рiвно через дев’ять мiсяцiв пiсля твого зникнення. — А пiсля деяких вагань вона додала: — Думаю, мама вiд самого початку боялася, що ти не повернешся, i... ну, ти розумiєш.
— Боже! — сказав я.
Пенелопа взяла мою руку й зазирнула менi в очi — точно так, як це робила Дiана.
— У тебе шок, Артуре. Ходiмо в дiм.
Я мовчки кивнув i пройшов з нею досередини. У просторому холi працював кондицiонер, було сухо i прохолодно. Оскiльки на цей час сонце вже цiлком сховалося за хмарами, Пенелопа ввiмкнула свiтло. Очевидно, бiльшiсть побутових приладiв у будинку працювали вiд електричного струму, а його генератор, пiдключений до Формотворчих, найпевнiше, стояв у пiдвалi. Це було цiлком у стилi Сутiнкових, що сповiдували розумне поєднання чарiв та досягнень технологiчної цивiлiзацiї в гармонiйнiй єдностi з природою. Така позицiя подобалася менi бiльше, нiж практика Царства Свiтла, де чари вживали на кожнiм кроцi, i водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королiвського департаменту побутової магiї.
— Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крiсло.
Я заперечно похитав головою:
— Нi.
— Щось випити?
— Нi, дякую.
— Тодi, може, сигарету?
Кiлька секунд я вагався, потiм ствердно кивнув:
— Так, мабуть.
Пенелопа поставила на тумбочку поруч iз моїм крiслом попiльницю, дiстала почату пачку сигарет i розкурила двi, одну з яких передала менi.
— Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.
Пенелопа здивовано глянула на мене:
