кривди. Вiдтепер i довiку я буду твоїм вiрним янголом-охоронцем.
Вiд її нiжного дотику, вiд її пристрасних слiв, вiд її ласкавого погляду мене охопило збудження. Та це було, як висловлювався Морган, лише банальне бажання стрибнути в гречку. Я вже понад мiсяць не був з Дейдрою...
— Чари розвiялися, Бронвен, — сказав я. — Це вже в минулому.
Вона квапливо забрала руку i аж знiтилася.
— Так, я вiдчуваю. Моя казка скiнчилася... дурна казка для дурного дiвчиська. Я просто насолоджувалася тим, що тебе вабить до мене, i прогавила слушний час, коли могла скористатися з цього. А тепер пiзно...
— Ти ще зустрiнеш своє кохання. Своє справжнє кохання.
— А ти i є моє справжнє... моє єдине. Я хочу тебе, лише тебе, нiхто iнший менi не потрiбен.
— Це дитячий романтизм, — спробував напоумити я її.
— Аж нiяк! — заперечила Бронвен. — Я вже доросла. За моїми пiдрахунками, менi незабаром виповниться двадцять чотири.
— Правда? — здивувався я. — Ти ухистилася прожити вiсiм рокiв за п’ять мiсяцiв?
— Атож. Ночами я вiдвiдую свiти, де час тече дуже швидко. На один мiй день в Авалонi в середньому припадає двадцять днiв у подорожах. Я багато мандрувала, чимало бачила, вивчила рiзнi мови, прочитала безлiч книжок, спiлкувалася з розумними й цiкавими людьми, а багато чоловiкiв пропонували менi руку та серце — адже скрiзь, крiм Логрiсу, я буваю у своїй новiй подобi. — Бронвен всмiхнулася, а на її вiях заблищали сльози. — Але я вiдкидала всi пропозицiї — i одружитися, i просто переспати, — бо є на свiтi той єдиний, для кого я бережу свою невиннiсть.
— Бро...
— Помовч, будь ласка. Ти не розумiєш мене...
— Жалiсть принизлива, Бронвен, — м’яко промовив я.
— Я кажу не про жалiсть, а про розумiння. Про те саме розумiння, що невдовзi прийде до тебе. Тодi ти зрозумiєш мої почуття i поспiвчуваєш менi. Не пожалiєш — а саме поспiвчуваєш.
З цими словами вона розвернулася й пiшла вгору по схилу пагорба.
— Бронвен! — гукнув я.
Вона зупинилась i озирнулася:
— Що?
— Як там Емрiс i Ерiксон?
Кiлька секунд Бронвен мовчала, потiм вiдповiла:
— Емрiс мiй брат, i я дбаю про нього. А для Ерiксона вже почалося пекло за життя. Я саме збираюся подивитись на його страждання. Хочеш зi мною?
Я заперечно похитав головою.
— А дарма, — сказала Бронвен. — Я оселила його у свiтi, де кожен наступний день схожий на попереднiй, де небо весь час похмуре, а сонце нiколи не визирає з-за хмар. Ерiксон не вiдчуває нi голоду, нi спраги — їжi й питва в нього вдосталь. Але немає людей, з якими мiг би спiлкуватися, i немає хлопчикiв для його мерзенних забав. До нього приходжу лише я — приблизно раз на рiк за його власним часом. У тому свiтi час минає набагато швидше, нiж у нас, Ерiксон поступово старiє, а я щораз з’являюся перед ним така ж молода.
Бронвен пiшла далi до вершини пагорба.
„Оце так, — подумав я, дивлячись їй услiд. — Винахiдливе дiвча! У своєму вiцi додумалася до такої витонченої помсти...”
Я розлiгся на травi i блаженно розслабився, але сон нiяк не йшов до мене. Я думав про обiцянку Бронвен, що дуже скоро зрозумiю її, i це не давало менi спокою. Адже вона слiв на вiтер не кидає...
Я думав про Колiна, що поступився менi короною й пiшов у невiдомiсть, можливо, тримаючи на мене зло...
Я думав про Моргана i Дейдру, чиїми стараннями став королем...
Я думав про Дану, яка, напевно, була ображена на мене. Бо це з моєї вини вона не стане королевою...
Я думав про мою мiсiю засновника нового Дому, i думав про те, як його назвати — Домом Джерела, Домом Авалона, або ж, без зайвої скромностi, Домом Артура. Перебираючи рiзнi варiанти назви, я врештi заснув...
Мене розбудив виклик через Сапфiр.
„Хто?” — запитав я в напiвснi.
„Бренда. Ти в нормi, Артуре?”
„Так, майже виспався”.
„Ага, зрозумiло. Ти так мiцно спав, що менi ледве вдалося докликатись до тебе”.
„Я в Безчасiв’ї, — лiниво вiдповiв я. — Тому ти не могла...”
Аж тут до мене дiйшло розумiння ситуацiї, я остаточно прокинувся й розплющив очi. Я не побачив над собою мiнливого неба Безчасiв’я; натомiсть розгледiв у присмерках балдахiн, а роззирнувшись, переконався, що лежу на застеленому лiжку в Дейдринiй спальнi. Крiзь фiранки на вiкнах пробивалося мiсячне свiтло...
— От холера! — вилаявся я вголос.
„Що сталося?” — стурбовано запитала Бренда.
„Власне, дрiбницi. Тiльки й того, що змусив Моргана чекати... До речi, котра година?”
„Пiв на одинадцяту”.
„Чарiвно! Як там Пенелопа i Брендон?”
„Ще сплять. Мабуть, не прокинуться до ранку. Стрибок через нескiнченнiсть дуже вразив їх”.
„А тебе?”
„Також. Але я врiвноважена дiвчинка, мене непросто вибити з колiї. Я вже вiдпочила, почуваюся свiженькою, оце зараз повечеряю i гайну знайомитися з тутешнiми населеними свiтами”.
„Не зникай надовго, — попередив я. — Бо хвилюватимуся”.
„Все гаразд, Артуре, вранцi повернуся.”
Ми попрощалися i перервали зв’язок. Я встав з лiжка, викликав Образ Джерела i запалив у канделябрах свiчки. Потiм дiстав сигарету, закурив i став думати.
Що ж трапилося, хай йому грець? Я заснув у Безчасiв’ї й розраховував гарненько виспатися, не втративши анi секунди в матерiальному свiтi. Але прокинувся в Дейдринiй спальнi лише наприкiнцi доби, причому спав так мiцно, що не реагував на виклики Моргана — а вiн, певна рiч, неодноразово намагався зв’язатися з мною.
Схоже, це штучки Бронвен. Мабуть, вона повернулася, побачила, що я сплю, розсердилась i сказала: „Ти нехтуєш мене, бо любиш Дейдру? То забирайся спати до неї!” — I я забрався...
Дверi тихо заскрипiли, розчинилися, i в кiмнату ввiйшла чарiвна рудоволоса дiвчина в розкiшнiй вечiрнiй сукнi з синього оксамиту. Я не гаяв нi секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обiйми i припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте нiжно й палко вiдповiла на мiй поцiлунок.
А за мить я вiдсахнувся й нiяково проказав:
— Перепрошую, Дано... Я думав, це Дейдра.
Я збрехав, i Дана зрозумiла це. Я вiдразу впiзнав її, щойно вона ввiйшла, але вже не мiг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!..
Цiлу вiчнiсть ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дiйсностi мене повернув горiлий
