запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жеврiти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мiкро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила дверi.
— Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча ранiш для наших стосункiв була характерна зайва офiцiйнiсть.
— Шукаєш Дейдру? Її тут немає.
— Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь iноземних послiв, що прибули засвiдчити повагу майбутнiй королевi Логрiсу. — Дана сумно всмiхнулася. — Ще три мiсяцi тому я влаштовувала такий самий бенкет.
— Менi шкода, що так сталося, — винувато сказав я.
Дана хитнула головою:
— Я не ображаюся, Кевiне... чи Артуре? Як тепер тебе називати?
— Як хочеш. Менi байдуже.
— I все-таки ти Артур. Король Артур... — Дана пройшла вглиб кiмнати й сiла в крiсло бiля вiкна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.
— Розумiю. Коли я народився i батько вирiшив назвати мене Артуром, родичi були проти. Для них це iм’я асоцiювалося лише з однiєю людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.
— А в нашому родi цього iменi боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристрiту. Коли хтось iз валiйських лордiв називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королiвськiй владi.
Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальнi, а я замилувано дивився на неї. Мiй потяг до Дани не мав нiчого спiльного з тою похiтливою жагою до Бронвен, що мучила мене все лiто. Зараз у менi домiнувала нiжнiсть. Я хотiв бути поруч з нею, чути її мелодiйне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набiк голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокiрнi кучерi...
— Якось негарно вийшло, — нарештi сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Iнакше попередила б мене.
— Ви ночуєте разом? — здогадався я.
— Вже два тижнi. Злi язики почали плiткувати, що Дейдра знову взялася за старе i за твоєї вiдсутностi плутається з Фергюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.
— А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.
— Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — I плiтки негайно припинилися. Всiм вiдомо, що я б не стала покривати її походеньки.
— Ясно, — сказав я i присiв на край лiжка. — Але iншого не розумiю. Чому ви з Дейдрою, даруй на словi, як кiшка з собакою?
— Швидше як двi гримучi змiї, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружнi стосунки, та нiяк не вдається. Щовечора миримося, обiцяємо бiльше не сваритися, клянемось у вiчнiй дружбi — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привiд для чергової сварки.
Нi, подумав я, розумом жiнок нiколи не збагнути, i судити їх за чоловiчими мiрками так само безглуздо, як вимiрювати довжину кiлограмами. При всьому своєму рацiоналiзмi, розсудливостi та практичностi, вони геть-чисто вiдкидають звичайну логiку, протиставляючи їй щось зовсiм несосвiтенне i недосяжне для чоловiчому розумовi — так звану логiку жiночу.
— Я б хотiв, щоб ви подружилися, — ввiчливо сказав я. — У вас так багато спiльного.
— Та вже ж, — з гiркотою погодилась Дана. — У нас багато спiльного. Аж занадто. Спершу був Колiн, що душi не чув у Дейдрi, а я бiгала за ним як дурненька. Згодом з’явився ти...
Моє серце знову занило. Колись, iще пiдлiтком, я мрiяв стати серцеїдом, марив про те, як жiнки навперебiй чiплятимуться менi на шию. Згодом я добряче погуляв, щоправда, недовго, бо одного чудового дня несподiвано виявив, що Дiана, моя маленька тiтонька, стала дорослою жiнкою, i я закохався в неї без пам’ятi. А потiм... Потiм усе пiшло шкереберть. Я втратив пам’ять i втратив Дiану, а мої дитячi мрiї, мов гротеск, втiлилися в образi трьох дiвчат, ладних через мене видряпати одна однiй очi.
— Не надавай цьому значення, Дано, — м’яко мовив я. — Це лише чари, якийсь супутнiй ефект вiд взаємодiї Знакiв.
— Я розумiю, — сказала вона, розгублено дивлячись повз мене. — Але... Знаєш, я справдi любила Колiна. Нехай i по-дитячому, це неiстотно. Головне, що любила його. А коли з’явився ти... Менi ти одразу сподобався — та не бiльше того. Ти подобався менi так само, як подобався Морган Фергюсон i деякi iншi знайомi. Це ще нiчого не означає, це просто симпатiя. А от коли ти ввiйшов у Ворота, зi мною щось сталося, у менi щось зламалося. I рiч не в тому, що зараз мене вабить до тебе; зрештою, це минеться, щойно чари розвiються. Але водночас це вбило моє кохання до Колiна... Тiльки не подумай, що я звинувачую тебе. Навпаки, я маю ще подякувати, що ти пiддав мої почуття випробуванню, якого вони в результатi не витримали. Зазвичай iспит для кохання починається в шлюбi, коли вже пiзно щось мiняти, i слава богу, що я уникла такої долi. Тепер я вiльна i не шкодую про втрачену корону, яку майже тримала в руках.
— Зовсiм не шкодуєш?
— Нiтрохи... А втiм, нi, брешу. Менi таки прикро.
— А якщо я запропоную тобi корону? — раптом вихопилося в мене.
Це було так несподiвано для нас обох, що ми кiлька секунд приголомшено дивились одне на одного. Першою опам’яталася Дана:
— Це дурницi, Артуре. Ти ж не серйозно запропонував?
— Нi, не серйозно, — вiдповiв я, все ще не в змозi повiрити, що я так сказав.
А наступна думка, що майнула в моїй головi, була вже просто непристойна. Звiсно, я не мав намiру висловлювати її вголос, але тут перехитрив самого себе, дозволивши Данi
Вона подивилася на мене з таким нещасним виглядом, нiби я запропонував їй коробку шоколадних цукерок, вiд яких вона мусить вiдмовитися, бо береже свою фiгуру.
— Я б погодилася, — повiльно мовила Дана, — коли б не Дейдра. Якби ти був вiльний, я б прийняла твою пропозицiю у сподiваннi, що нашi любовнi стосунки згодом переростуть у справжнє кохання. Але в тебе є Дейдра, а я надто високо цiную себе, щоб стати твоєю жiнкою номер два, хай навiть ти — правнук великого Артура.
Я збентежено опустив очi:
— Вибач, Дано. Це все через каменi. Часом я стаю геть дурний.
— Я теж, — чесно визнала Дана. А трохи помовчавши, додала: — У нас вийшла дуже вiдверта розмова.
— Так, — кивнув я. — А ранiше ти уникала мене.
— Бо ти тримався зi мною надто сухо.
Ми обмiнялися усмiшками.
— Я рада, що ти повернувся, Артуре, — сказала Дана.
*
Коли Дана пiшла, я дiстав дзеркальце й зосередився, викликаючи Моргана. За кiлька секунд у моїй головi почувся його голос:
„Припини пищати!”
„Га?”
„Чорт! Твоє дзеркальце пищить у моїй кишенi”.
„Ага!” — сказав я i послабив концентрацiю.
„Тепер нормально, — сказав Морган. — От невдача, друже! Зараз я розкланююся з послом Пiднебесної”.
„Тодi я...”
„У кабiнетi Колiна. За чверть години”.
„Домовилися”. — Я перервав контакт, сховав дзеркальце й викликав Образ Джерела. Наступної секунди я вже стояв посеред просторого кабiнету, де було багато книжок i стародавнiх фолiантiв на полицях,
