— Тут розмовляють гельською мовою, i це виглядає природно. Зате в Авалонi вся знать говорить валiйською, а хизується в шотландських костюмах. Кумедно.
— Не набагато кумеднiше, нiж шотландцi, що розмовляють англiйською, — заперечив я. — Куди бiльше мене вражає одержимiсть нашого прадiда, що нав’язав Царству Свiтла свою рiдну мову. Знаєш, ранiш менi це здавалося природним, але тепер моє друге „я” на iм’я Кевiн МакШон диву дається. Адже скотти теж хотiли змусити весь Логрiс розмовляти гельською, але їх було замало, i в результатi вони самi перейшли на валiйську. А тут один чаклун, хай i надзвичайно могутнiй, щойно зiйшовши на престол, заявляє своїм новим пiдданим, що вони мають користатися його мовою. Як не смiшно, це йому вдалося.
— От i добре, що вдалося, — сказав Брендон. — Iнакше нам довелося б писати справа налiво якiсь карлючки.
Я розсмiявся:
— Але ти сноб, братику!
Вiн вимушено всмiхнувся менi у вiдповiдь:
— Аж нiяк. Просто зараз у мене кепський настрiй.
— Чому?
— Бо втомився байдикувати.
— То займися чимсь корисним.
Брендон зiтхнув:
— Менi лiньки. Не хочу нiчого робити, хочу просто вiдпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять рокiв у постiйнiй напрузi. Наша мама... Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так пiклувалася про моє благо, що не давала менi анi хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумiєш як саме. Тепер я дозволив собi розслабитися. Я нiчого не роблю, нi про що не думаю.
— Зовсiм нi про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навiть про одну чарiвну дiвчину з Авалона?
Наступнi кiлька секунд я спостерiгав, як братовi щоки спочатку рожевiють, а потiм стають яскраво- червоними.
— А що... як ти здогадався?
— З Брендиної поведiнки. Останнiми днями вона знай розпитувала мене про Дану. I, певно ж, на твоє прохання.
— А от i нi. Я її не просив. Просто вона вiдчула... е-е, мiй iнтерес.
— Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?
— Сам не збагну, — сумовито вiдповiв Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навiть не погляду, а... з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невмiло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду вiдчув її присутнiсть. Не просто почув адресованi тобi думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її iстоти.
— Ого! — приголомшено мовив я. — I ти... тобi нiчого...
— Анiтрохи. Навпаки, менi стало дуже приємно й затишно. Я нiби впав у легкий наркотичний транс. А потiм побачив її, почув її голос... i втюкався по самi вуха.
— Гм-м, — тiльки й проказав я. Iз моєї пам’ятi зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарiчної давнини. Я багато б вiддав за те, щоб забути цей сумний епiзод часiв моєї юностi — але, на жаль, з пiснi слiв не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зi мною будуть i цi спомини — гiркi й болiснi...
Її звали Ребека, або просто Бекi. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рiдному Домi, з певних iсторичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекi, навiть збирався привести її в Сонячне Мiсто й назвати своєю дружиною.
Та перш нiж вчинити так, я вирiшив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий i нерозважливий; я знехтував порадами старших, якi постiйно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки iнших людей, а надто ж — у самiсiньку їхню душу, де криється найпотаємнiше i найiнтимнiше. Я хотiв знати,
I я дiзнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на свiтi, щиро й самовiддано. Та це вже не мало анiякiсiнького значення — бо тiєї ж таки митi моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекi в душу. Хотiв перевiрити її почуття, а натомiсть перевiрив свої. I вони не витримали такого випробування...
Я труснув головою, проганяючи непроханi спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.
— Що, не вiриш? Атож, розумiю, в це важко повiрити. Всерединi кожної людини стiльки бруду, що лише вона сама може терпiти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, вiдчути — у кращому разi огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Тi самi винятки, що пiдтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, i замiсть усього найгiршого, що в нiй є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекраснiше. Можливо, менi допомiг досвiд спiлкування з Брендою. Ми навчилися терпiти бруд одне одного, як свiй власний; у певному сенсi вiн у нас спiльний. I стосунки мiж нами схожi на ставлення iнших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису i безмежна самозакоханiсть.
— Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.
— Ще б пак, — кивнув Брендон. Потiм пiдозрiло зиркнув на мене i додав: — Але якщо ти натякаєш...
— Боронь боже, — поморщився я. — Нi на що не натякаю... I знаєш, брате, менi здається, що ви з Брендою почасти самi винуватi, що вас пiдозрюють в iнцестi. Вашi безнастаннi запевнення, що мiж вами нiчого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажiмо, вiрю вам, бо хочу вiрити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислiв’я, що диму без вогню не буває.
Брендон був явно збентежений моєю вiдповiддю. Вiн нiяково вiдвiв погляд, дiстав з кишенi сигарету i закурив.
— Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. I до речi, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твiй голос невловимо змiнюється. Стає теплiшим i нiжнiшим. З чого б це?
Цiною неймовiрних зусиль менi вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.
— Ти що, ревнуєш?
— Так, ревную, — чесно зiзнався Брендон. — Ти, мабуть, вирiшиш, що це несерйозно, бо я й справдi бачив Дану лише кiлька хвилин i перемовився з нею заледве парою слiв, але... — Вiн зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота тунiка й вiнець королеви Свiтла.
Чомусь я нiтрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках примiряв до неї корону Авалона... Я зiтхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потiм сказав:
— Твої ревнощi не за адресою, брате. Не стану критися: мiж мною й Даною таки є... ну, певна симпатiя. Але ми лише друзi — i по всьому. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Моргана Фергюсона. Заради Дани вiн навiть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобi не ловити гав, iнакше спiймаєш облизня.
Поки вiн обдумував щойно почуте, я видобув з кишенi невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й вiдiйти убiк, але я жестом звелiв йому залишатися на мiсцi.
Брижi... Туман... Контакт.
Я побачив Данине лице в обрамленнi вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушцi. Вона сонно всмiхалась i часто клiпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутностi Брендона.
— Привiт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.
— Привiт, Артуре, — вiдповiла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але нiяк не можу встати.
— Чому? Занедужала?
— Та нi. Просто нудьгую. Пiсля твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.
