лишень, як почувається Брендон, коли в мене мiсячне...” — Вiдтак вона перервала зв’язок.
Тим часом ми спустилися з пагорба i ввiйшли в мовчазний гай, де росли величезнi дерева, схожi на вiковi дуби, хiба що їхнi широкi стовбури були зеленого кольору, а листя — фiолетове.
— Тут так тихо, — мало не пошепки мовила Бренда. — Нi шелестiння листя, нi спiву птахiв...
— Птахiв тут немає, — не обертаючись, вiдповiла Бронвен. — I взагалi нiякої фауни. А iснування флори в Безчасiв’ї пiдтримує Джерело. Воно дало рослинам безсмертя у вiчностi, позбавивши їх можливостi розмножуватися.
— Виходить, це штучний свiт, — сказала Бренда.
— Це не свiт, а Безчасiв’я, — уточнила Бронвен. — Форма iснування Джерела. А всi цi декорацiї — трава, дерева, земля, небо, — призначенi для нас, людей, щоб ми не втратили почуття реальностi в мiсцi, де єдина реальнiсть — Джерело.
Дерева перед нами розступилися, i ми вийшли на широку прогалину, у центрi якої знаходилося водоймище iдеально круглої форми, метрiв шiстдесяти в дiаметрi, оточене мармуровим парапетом заввишки менi по пояс.
— Це Джерело? — запитала Бренда; в її голосi вчувалося легке тремтiння.
— Так, — кивнула Бронвен. — I, природно, з декорацiями.
Я обiйняв сестру за плечi, щоб побадьорити її, i ми разом наблизилися до Джерела. Бренда обережно торкнулася долонею до гладкого мармуру, а переконавшись, що вiн не б’є струмом i не обпiкає, сперлася обома руками на парапет i спрямувала зачарований погляд на Джерело.
По поверхнi водоймища пробiгали концентричнi хвилi. У центрi вода пухирилася, викидаючи вгору снопи яскравих синiх жарин. Вони злiтали приблизно на метр i згасали в повiтрi.
— Хвилювання посилюватиметься, — прокоментувала Бронвен. — Джерело вiдчуває присутнiсть неофiта i готується прийняти його... або знищити. Брендо, зазирни вглиб. Тiльки не вдавайся до сил. Просто подивися звичайним зором.
Трохи повагавшись, Бренда встала навшпиньки й перехилилася через парапет. Я притримав її за талiю.
Кiлька довгих секунд сестра дивилася вниз, мов заворожена, потiм рвучко вiдсахнулася, мало не збивши мене з нiг. Обличчя її було блiде, без кровинки, а очi гарячково блищали.
— Там безодня, — проказала вона. — Я бачила блакитне сяйво, що виходить з безоднi...
— Ти мусиш там побувати, — сказала Бронвен. — Якщо, звичайно, ще хочеш здобути Силу.
— Так, хочу, — впевнено мовила Бренда. — Що я маю робити?
— Зануритися в Джерело.
— I все?
Бронвен лагiдно усмiхнулася їй:
— Це лише початок, любонько. Далi за тебе вiзьметься Джерело. Спочатку ти пройдеш Шлях Посвяти, де прилучишся до Сили. Потiм — Коло Адептiв, де навчишся нею користатися. Це Коло має дев’ять рiвнiв; до якого дiйдеш — залежить вiд тебе. Першого разу я досягла лише третього, згодом дiсталася восьмого, а от дев’ятий менi поки недосяжний. — Тут вона заздрiсно зиркнула на мене. — Зате Артур одразу взяв усi дев’ять рiвнiв.
— I не треба нiякої пiдготовки? — запитала Бренда. — Жодних попереднiх дiй?
Бронвен похитала головою:
— Не буде нi тамтамiв, нi ритуальних танцiв навколо Джерела, нi молитов про дарування Сили. — Вона знову всмiхнулася. — Хiба що варто влаштувати невеличкий стриптиз, якщо не хочеш втратити свою симпатичну пiжаму. Джерело сприйме твiй одяг, як чужорiдний предмет, i знищить його. Нехай Артур вiдвернеться, а ти...
— Ай, пусте! — вiдмахнулася Бренда. — Вiн мiй брат, i менi нiчого соромитися.
Незважаючи на заперечення сестри, я б таки вiдвернувся. Але вчасно збагнув, що наразi Бренда почувається дуже незатишно через послаблення контакту з Брендоном i через те гостро потребує моєї пiдтримки в цей вiдповiдальний момент, коли їй належить переступити межу, за якою починається невiдомiсть.
Нервовими рухами Бренда скинула пiжаму i розпустила своє волосся. Потiм зняла з пальця каблучку з Сапфiром, пiдступила до мене й поклала її разом зi шпилькою в кишеню моєї сорочки.
Я поцiлував її в лоба.
— Щасти тобi, сестричко.
— Дякую, Артуре.
Бренда скочила на парапет, завмерла на мить, послала менi прощальну усмiшку i рiшуче ступила в безодню. Щойно вода зiмкнулася над нею, вся поверхня Джерела спалахнула яскравим синiм полум’ям.
— Ходiмо звiдси, — запропонувала Бронвен. — Зараз тут буде гаряче.
Я пiдiбрав iз трави сестрину пiжаму, i ми поспiхом вiдступили.
Джерело починало шаленiти. Язики синього полум’я пiднiмалися чимраз вище, снопи яскравих жарин розлiталися навсiбiч. I хоча вони не завдавали нам жодної шкоди, лише трохи лоскотали, потрапляючи на вiдкритi дiлянки шкiри, ми вiдiйшли аж до дерев на краю прогалини.
Я дивився на розбурхане Джерело й нервово кусав губи. Як там Бренда? Що з нею? Чи все гаразд?..
— Не турбуйся, — сказала Бронвен, завваживши моє хвилювання. — Джерело прийняло твою сестру. Зараз вона проходить Шлях Посвяти.
— I довго це триватиме?
— Кiлька годин. Залежить вiд того, скiльки рiвнiв Кола Адептiв пiдкоряться Брендi i як швидко вона їх пройде. Але тобi не обов’язково чекати. Хоч зараз повертайся в матерiальний свiт — там застанеш сестру, що вже здобула Силу.
— А ти залишаєшся?
— Так. Я маю зустрiти Бренду, коли вона вийде з Джерела. Це мiй обов’язок як Хазяйки.
— Гм-м. Я б теж зачекав її. Але за годину чи двi захочу їсти...
— Їжа не проблема. На той час Бренда вже перейде в Коло Адептiв, Джерело вгамується, i ми зможемо отримати вiд нього будь-який харч. Та й не лише харч, а що завгодно. Зрештою, Джерело є суттю всiх речей на свiтi. — Кiлька секунд Бронвен помовчала. — Але тобi краще пiти. Менi нестерпно бути поруч з тобою й вiдчувати твою байдужiсть до мене.
Я зiтхнув:
— Розумiю.
— Дiдька лисого розумiєш! — раптом скипiла вона. — Ти ще нiчого не збагнув... ще час не настав... Iди геть, Артуре! Будь ласка...
Що менi залишалося робити? Звiсно, я пiшов.
Повернувшись у каюту корабля, я став свiдком разючого парадоксу Безчасiв’я. У момент своєї появи мигцем побачив бiля столу три людськi постатi — високого хлопця в зеленiй сорочцi, що обiймав за плечi невисоку дiвчину з лляним волоссям, стягнутими на потилицi у хвостик. Поруч з ними стояла та ж сама дiвчина, але її волосся були розпущене i навiть трохи розпатлане.
Наступної митi тi двоє, що стояли обiйнявшись, зникли, а дiвчина з розпатланим волоссям кинулася до мене й почепилася менi на шию.
— Артуре, братику! Це було чудово! Я пройшла всi дев’ять рiвнiв — як i ти!
— Радий за тебе, сестричко. — Я всадовив Бренду на лiжко i сам сiв поруч. Вона вся тремтiла вiд радiсного збудження. — Вгамуйся, сонечко, розслабся. Як почуваєшся?
— Просто казково! Я нiби знову народилася. Iнакше дивлюся на свiт, бачу новi обрiї... — Її голос зiрвався. — I менi страшно, Артуре. Трiшечки — але страшно. Що робити з такою могутнiстю?
