Дiонiс на божественнiсть не претендував, а свого часу навiть вiдмовився стати понтифiком Олiмпа — правителем найбiльшого, найблискучiшого мiста в Країнi Сутiнкiв, розташованого високо в горах, на самому краю Денної Межi. Вiдтодi, як вiсiм тисяч рокiв тому Янус залишив Олiмп i оселився в Досвiтньому Замку, мiстом вiд його iменi правлять понтифiки, що змiнюються через кожнi сто рокiв. Власне кажучи, понтифiк є другою особою в Домi пiсля Януса, i охочих зайняти цю почесну посаду серед принцiв Сутiнкiв нiколи не бракувало. Проте Дiонiс ввiчливо вiдхилив дiдову пропозицiю стати його заступником, бо вважав владу невдячною справою, а владоможцiв — рабами свого обов’язку.
У приватному життi Дiонiс був м’який i душевний, як його мати Помона, але, на вiдмiну вiд неї, був по натурi своїй запеклим скептиком i песимiстом. У певному сенсi вiн був надзвичайно щасливою людиною, оскiльки, припускаючи найгiрше, вiдчував задоволення щоразу, коли його похмурi прогнози бодай частково не справджувалися. Дiонiсiв крайнiй песимiзм найчастiше нагадував безмежний оптимiзм. Сам вiн рiдко всмiхався, зате в його товариствi завжди було весело — компенсуючи свою меланхолiйнiсть, Дiонiс змушував спiврозмовникiв усмiхатися i за себе, i за нього.
З’явившись у моєму дзеркалi, кузен пiдняв руку у вiтальному жестi. Вiн був одягнений у коричневий камзол, чорнi штани й високi чоботи з закотом. За ним на столi я побачив шкiряну портупею, шпагу, плащ i капелюх.
— Ти на Землi Аврелiя? — запитав я, вiдповiвши на його привiтання.
— Нi, але щойно звiдти.
— I як там справи?
— Так собi. До речi, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.
— Чудово. — Я дiстав iз кишенi блокнот, у якому вiв облiк „пiдсадних качок”. — Хто це?
— Твiй покiрний слуга.
Я машинально розгорнув блокнот на лiтерi „т”, але одразу захлопнув його й уп’явся в Дiонiса здивованим поглядом:
— Ти?!
— А чого б i нi?
— Але ж ти сам вiдмовився.
— Бо не хотiв залишати Землю Аврелiя на поталу Александровi. Та вiдучора обставини змiнилися.
— Як саме?
— Для Землi Аврелiя на краще, а от для нас, поза сумнiвом, на гiрше. Александр кинув цей свiт i свiй орден, досить переконливо iнсценувавши власну смерть.
— О! — вражено сказав я. — А навiщо?
Дiонiс знизав плечима:
— Як на мене, його вчинок цiлком логiчний. Ти знаєш, що зробив Мухамед, коли гора не пiшла до нього? Вiн сам пiшов до неї!
— Гадаєш, Александр замислив вендету?
— А ти сумнiвався? Я ж казав тобi, що вiн жадає твоєї кровi. I якщо вирiшив кинути своє потворне дiтище, цей мерзенний орден, то тiльки заради помсти. Я вже встиг перемовитися з дiдом, i вiн згодний зi мною — Александр став на стежку вiйни.
Я осмiхнувся:
— I як вiн добереться до мене? Пiде в нескiнченнiсть? Ласкаво просимо до пекла.
Дiонiс похитав головою:
— Александр не дурний i не пiде на вiрну смерть. Позаяк ти сам для нього недоступний, вiн спробує дiстати тебе опосередковано. Певна рiч, Юнону не чiпатиме — вона ж i його мати. На щастя, Пенелопа поза його досяжнiстю, як i Брендон з Брендою. Iншi твої сестри невдалi об’єкти для помсти, бо ти не був особливо прихильний до них. Сутiнки Александровi не до шмиги, отож залишається твiй Дiм — от по ньому, я думаю, вiн i вдарить.
— Як?
— Можливостей багато. Зараз Царство Свiтла на межi громадянської вiйни, досить однiєї жарини, щоб спалахнуло полум’я мiжусобицi. А якщо у твоєму Домi проллється кров, ти не залишишся осторонь, спробуєш припинити бiйню, адже так?
— Так.
— Ось тобi й вiдповiдь.
— Кепськi справи, — сказав я.
— Гiрше нiкуди, — погодився Дiонiс. — Тому тобi потрiбен надiйний тил бiля Джерела, щоб ти не боявся за долю свого новонародженого Дому. Сподiваюся, в такiй ситуацiї я буду не зайвий.
— Дякую, кузене. Ти один з небагатьох, кому я повнiстю довiряю. Радий буду бачити тебе поруч зi мною.
— Отже, домовилися. Забереш мене разом з „качками”.
— А що буде з Землею Аврелiя?
— Про неї не турбуйся. Александр створив могутнiй орден, це так; але вiн припуститися помилки, створивши його цiлком пiд себе. За будь-якого iншого гросмейстера орден Святого Духа приречений. А я, поки буду в Екваторi, посприяю його якнайшвидшому знищенню.
Я з розумiнням кивнув. На Землi Аврелiя Дiонiс був вiйськовим радником неаполiтанського короля, фактичного правителя всiєї Iталiї, що мрiяв здолати орден мого брата i поширити свою владу на нiмецькi землi.
— Раз Александр зник, — зауважив я, — то тепер матимеш бiльше часу на вербування „качок”. Як швидко впораєшся?
— Гадаю, за пiвтора мiсяця. А потiм нарештi приєднаюся до вашої милої компанiї. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речi, як твоя донька?
Вiн запитав про це нiби мiж iншим, здавалося — просто з ввiчливостi. Але вiднедавна менi закралася пiдозра, що Дiонiс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не мiг зрозумiти, на яких пiдставах виник цей здогад. Так твердила моя iнтуїцiя — а до її голосу я звик дослухатися.
— Вона щаслива, — вiдповiв я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадiснiшою й розкутiшою, нiж була ранiше, рiдше впадає в меланхолiю.
— Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?
— Також на життя не нарiкають. За вiдсутностi наклепникiв їм дихається вiльнiше. Ось уже другий тиждень я не чув вiд них запевнень, що мiж ними нiчого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалi дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловiкiв. Зовнi здається, що вона доволi розкута дiвчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межi фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправдi Бренда боїться їх. Причому боїться панiчно. Не знаю, в чiм тут рiч. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.
Дiонiс ненадовго задумався, наче вагаючись, потiм заговорив:
— По-моєму, все почалося з її замiжжя. Дивний був цей шлюб, i аж нiяк не тому, що вона взяла собi за чоловiка простого смертного. У той перiод я кiлька разiв зустрiчався з нею, i Бренда мала дуже кепський вигляд — тiнi пiд очима, спустошений погляд, млявiсть, апатiя. Та й Брендон був не в кращiй формi, багато пив i вживав транквiлiзатори.
Я розгублено похитав головою:
— Не знав про це.
— Навряд чи їм приємно згадувати цi часи. Можливо, Брендин чоловiк був сексуальним збоченцем, але вона так палко любила його, що не могла кинути. Ну, а Брендон знав про це i страждав.
— Це не схоже на Бренду, — сказав я.
— Та вже ж. Вона завжди була розсудливою дiвчиною, дуже вольовою й рiшучою. Хоча, з iншого боку, жiнки парадоксальнi iстоти, а Бренда в цьому планi... — Дiонiс осiкся. — Схоже, я починаю плiткувати. Лiпше розпитай близнюкiв. Хай самi розкажуть, що вважатимуть за потрiбне.
— Гаразд, — вiдповiв я.
Вiдтак ми повернулися до теми „пiдсадних качок”, Дiонiс вiдзвiтував про нещодавно завербованих i запропонував кiлька нових кандидатур, якi пiсля короткого обговорення я схвалив. Нарештi ми попрощалися,
