Моє чекання тривало навiть менше, нiж я думав. Не минуло й хвилини, як бiля пiднiжжя пагорба з’явилася рудоволоса дiвчина в розкiшнiй сукнi з золотої парчi. Я вiдразу впiзнав її, хоча побачив лише зi спини. Я здивовано вигукнув її iм’я, але дiвчина не вiдреагувала на мiй крик. Секунди двi чи три вона стояла, похитуючись, потiм, як пiдкошена, впала на траву й залишилася лежати нерухома.
Я прожогом пiдбiг до Дани й опустився перед нею навпочiпки. К счастью, вона була жива, лише непритомна. В арсеналi чаклунської медицини було чимало способiв миттєво повернути людину до тями, але я вiддавав перевагу старим перевiреним рецептам. Тому проказав нескладне закляття, вiд якого в Даниних нiздрях утворилася мiкроскопiчна кiлькiсть молекул амiаку; це було аналогiчно тому, якби я дав їй понюхати вату, змочену в нашатирному спиртi.
Дана чхнула й розплющила очi. Кiлька секунд вона нестямно дивилася на мене, нарештi її погляд став осмислений, а щоки порожевiли. Вона слабко всмiхнулась менi. Я мало не всмiхнувся їй у вiдповiдь, але вольовим зусиллям змусив себе прибрати суворого вигляду й запитав:
— Що ти тут робиш?
Дана винувато заклiпала.
— Я... хотiла до Джерела...
— Та невже? — уїдливо мовив я. — Нiколи б не здогадався!
Дана схопилася за моє плече i спробувала пiдвестися. Я допомiг їй сiсти, пiсля чого дуже неохоче забрав свою руку з її талiї.
— Як почуваєшся?
— Так собi, — вiдповiла вона. — Голова паморочиться.
— Ще б пак! Ти добряче врiзалась у мене.
— Вибач. Я хотiла проскочити перед тобою.
— Ясно... А як тобi вдалося пройти?
— Я настроїлася на Знак Сили, — пояснила Дана. — Ще пiд час Колiнового коронування. Хотiла потрапити разом з ним до Джерела i допомогти йому. Але тодi не змогла. А ось тепер скористалася з нагоди... — Вона зiтхнула. — Ти маєш зрозумiти, Артуре. Коли Колiн зрiкся престолу, вiн пропонував менi пiти з ним, обiцяв дати Силу...
— Розумiю, — сказав я. — I дарма ти влаштувала цю партизанщину. Я й так збирався привести тебе до Джерела.
Дана здивовано глянула на мене:
— Хiба я знала! Я думала, що ти допустиш лише рiдних.
Я похитав головою:
— Цього було б мало. Менi потрiбнi i ти, i Морган... До речi, вiн теж з тобою?
— Так, вiн знає про мої плани. Я попросила його про допомогу, щоб вiн вiдвернув вiд мене увагу Бренди.
— Отже, нiчний наїзд на Брендона був частиною вашого задуму?
— Нi, Морган сам виявив iнiцiативу. Не знаю, чого вiн хотiв.
— Як чого? Стати твоїм Провiдником. З усiма вiдповiдними наслiдками.
— I що б це дало? Знак Життя однаково мала б Дейдра, а вона... — Дана замовкла, а в її очах сяйнуло розумiння. — О боже! Як я ранiше не збагнула...
— А от Морган збагнув, — сказав я. — Вiрнiше, запiдозрив, що в разi, коли до Джерела проходить жiнка, активнiшим стає зв’язок з Провiдником-чоловiком. А вчора вночi, у розмовi зi мною, отримав пiдтвердження свого здогаду.
— I тут-таки звернувся до Брендона, — кивнула Дана. — Умовляв його, благав, варнякав про престиж, про авторитет...
— Стривай-но! — сказав я, мов громом уражений раптовою пiдозрою. — Звiдки ти знаєш?
Дана почервонiла i збентежено потупилася.
— Я... ми з Брендоном... ну...
Я гiрко розсмiявся, згадавши Брендинi слова: „Йому снилася Дана”. Атож, снилася! Наяву...
Я рiзко обiрвав свiй смiх, звiвся на ноги й сухо промовив:
— Ходiмо до Джерела. — I, не чекаючи на вiдповiдь, став пiднiматися схилом пагорба.
— Артуре, — несмiливо озвалася Дана.
— Га? — Я зупинився, але не озирнувся.
— Я... Нi, нiчого.
— То ходiмо.
Весь шлях ми подолали мовчки. Дана йшла за мною, не намагаючись наздогнати мене, а я, своєю чергою, не сповiльнював ходу, щоб зачекати її. Я не хотiв, щоб вона бачила моє обличчя — дзеркало моєї душi, що в тi гiркi хвилини було аж надто красномовним. Мене поймали злiсть, досада, роздратування i багато iнших почуттiв з негативного спектра людських емоцiй. Я почував себе цiлковитим йолопом. Менi було боляче й соромно на думку про те, що коли я засинав, уявляючи в своїх обiймах Дану, сама вона засинала в обiймах мого брата...
„Йому снилася Дана”.
Ха! Ха-ха-ха!
Нiтрохи не смiшно...
Лише на прогалинi, бiля оточеного мармуровим парапетом водоймища, я трохи заспокоївся, опанував себе й повернувся до Дани.
— Це Джерело, — сказав я буденним тоном. — Точнiше, його фiзичний прояв. Пiдiйди ближче, не бiйся.
Дана пiдступила до парапету впритул i спрямувала погляд на фонтан синiх жарин у його центрi.
— Вiн хвилюється через мою присутнiсть?
— Атож. Звiдки ти знаєш?
— Вiд Бренди. Вона досить точно описала менi i Безчасiв’я, i саме Джерело.
— Гм... А Бренда розповiдала про роль контакту з матерiальним свiтом?
— Я знаю, що вiн необхiдний для успiшної посвяти. I ще вiн породжує потяг — це я знала й ранiше. Але досi думала, що матиму контакт з Дейдрою. А вона жiнка, тож це змiцнило б нашу дружбу i поклало край сваркам.
Менi залишалося тiльки подивуватися її наївностi.
— Дружба буває рiзна, Дано.
— Про що ти?
— Власне, нi про що. Зараз це не актуально, бо ти маєш контакт з Брендоном.
Вона знизала плечима:
— Тим краще. Ми ж однаково...
Я не хотiв чути продовження, тому швидко урвав її:
— Не все так просто. Наслiдки контакту для адепта Джерела зовсiм iншi, нiж для його Провiдника. Передовсiм скажи: що для тебе важливiше — кохати чи бути коханою?
Дана подивилась на мене з жалем i спiвчуттям. Мабуть, вирiшила, що звiстка про її стосунки з Брендоном кепсько вплинула на мiй психiчний стан. Цiлком можливо, що вона була недалека вiд iстини.
— I те, й iнше, Артуре, — м’яко вiдповiла Дана. — Я хочу взаємностi.
— Природне бажання, — погодився я. — Але припустiмо, що взаємнiсть неможлива. Уяви на секунду таку ситуацiю. Що б ти тодi вибрала?
Данин погляд перемiнився, у ньому з’явилася тривога.
— Ти серйозно?
— Дуже серйозно. Розумiєш, Джерело не шанує взаємнiсть. Чому, не знаю. Може, в цьому є якийсь глибокий змiст, якого я не збагну, а може, Джерело просто знущається з нас, вимагає жертвоприношення... — Так, слово за словом, я розповiв Данi про вельми неприємнi наслiдки купання в Джерелi. Вона раз по раз перебивала мене, уточнювала, перепитувала, поки я не виклав їй усе-всеньке, що сам знав, i лише якимсь дивом не пробовкався, що Хазяйка — Бронвен.
Розмовляючи, ми вiдiйшли вiд Джерела на пристойну вiдстань. Коли я вичерпався, а в Дани вже не було запитань, вона присiла на траву й задумалася. Я продовжував стояти, палив чергову (п’яту чи шосту)
