— Це ж чудово!
Дана зiтхнула:
— Можливо. Але я так звикла до наших сварок, що тепер почуваюся нi в сих нi в тих.
(Як вам це? Нi, жiнки — це щось незбагненне...)
— Мiж iншим, — сказав я. — Ти пам’ятаєш мого брата Брендона?
— Такий невисокий, бiлявий, вродливий? Дейдра казала, що з тобою прибув твiй менший брат. Це вiн?
— Так. I зараз теж нудьгує. Може, понудьгуєте разом? — З цими словами я сунув у руки розгубленому Брендоновi дзеркальце. — Удвох воно й веселiше.
Не даючи їм часу опам’ятатися, я встав з лави й подався до кормової частини корабля, де розташовувалися нашi каюти. На пiвдорозi до мене долинув братiв голос:
— Доброго ранку, мiледi... Е-е, а можна я називатиму вас на iм’я?
Що вiдповiла Дана, я вже не розчув. Та навряд чи вона стала заперечувати.
*
У просторiй каютi, яку займали нашi дiвчата, я застав лише Бренду. Одягнена в рожеву пiжаму, сестра сидiла на широкому лiжку, пiдiбгавши пiд себе ноги, й возилася зi своїм ноутбуком.
— Привiт, Артуре, — сказала вона, не перестаючи натискати клавiшi. — Як спалося?
— Нормально, — вiдповiв я. — Тiльки трохи змерз уночi... — Тут я замовк, бо в каютi було жарко. Пiд iлюмiнатором стояв електричний камiн, пiдключений до невеликого генератора, що черпав енергiю вiд Формотворчих. — От чорт! Як це ми з Брендоном не додумалися?..
Бренда вiдклала вбiк комп’ютер, випростала ноги й розсмiялася:
— Чоловiки! При всiй вашiй винахiдливостi, ви страшенно непрактичний народ. I ледачий до того ж. Замiсть роздобути нагрiвач i деталi для генератора, ви через свою лiнь мерзли всю нiч.
Вiдчувши, що починаю впрiвати, я зняв камзол, берет i розстебнув два верхнi гудзики сорочки.
— Це я винен. Брендон надто захоплений думками про Дану, щоб звертати увагу на такi дрiбницi, як холод.
— Ага, — сказала Бренда. — Ти вже розкусив його! I що думаєш?
— У Брендона гарний смак. Дана чарiвна дiвчина. — Я пiдiйшов до стола й переглянув зробленi Пенелопою ескiзи герба нашого майбутнього Дому. Здебiльшого це були дракончики в рiзноманiтних позах, але серед них я побачив дещо новеньке. — Чудовий задум! Червоний дракон з бiлим єдинорогом. Те, що треба.
— Це моя iдея, — сказала Бренда. — Менi спало на думку, що раз ти одружуєшся з Дейдрою, то було б логiчно об’єднати вашi фамiльнi герби в один. Таким чином, i дракони будуть ситi, i єдинороги цiлi.
— Не думаю, що це сподобалося Пенелопi, — зауважив я.
Бренда ствердно кивнула:
— Спочатку вона обурилась, але потiм визнала, що я маю рацiю. Дуже неохоче — та все ж визнала.
Я зiтхнув, сiв на м’який стiлець i став розглядати ескiз. Поле герба було роздiлене навпiл подвiйною косою рискою; у лiвiй верхнiй частинi був зображений дракон, що встав дибки, а в правiй нижнiй — тендiтний довгогривий єдинорiг з гордо вiдкинутою головою. Обидвi мiфологiчнi тварини виглядали як живi; дракон промiнився силою й мужнiстю, єдинорiг був утiленням грацiї й жiночностi. Те, що Бренда сприймала як механiчне поєднання двох картинок, для Пенелопи було сповнене сексуальної символiки. Не дивно, що Брендина iдея викликала в неї протест — адже вона одразу побачила в образi дракона та єдинорога мене з Дейдрою...
— До речi, — запитав я. — Де Пенелопа?
— На камбузi. Сказала, що корабельний кок кепсько готує, i вирiшила сьогоднi пригостити нас розкiшним обiдом.
Я всмiхнувся:
— Тепер зрозумiло, чому на палубi так мало людей. Мабуть, весь екiпаж зараз спостерiгає за тим, як принцеса з роду Пендрагонiв куховарить.
— Це точно. — Бренда встала з лiжка, вступила босими ногами в капцi й пiдiйшла до мене. — Артуре, ти не подумай, що я тисну на тебе. Просто хочу знати, коли збираєшся представити нас Джерелу.
— Коли завгодно, — вiдповiв я. — Чекаю на iнiцiативу з вашого боку, бо теж не хочу на вас тиснути. Бачу, що не всi готовi до цього.
— Твоя правда, — кивнула сестра. — Брендон зараз явно не у формi. У нього саме настала релаксацiя пiсля звiльнення вiд маминих iнтриг. Та й думки про Дану забирають багацько часу.
— А Пенелопа?
Бренда трохи забарилася з вiдповiддю.
— Сподiваюсь, ти мене правильно зрозумiєш, Артуре. Твоя дочка гарна дiвчинка — але ще молоденька, майже дитина. Пенелопа звикла до спокiйного, розмiреного життя, вона створила свiй затишний свiт, де немає мiсця проблемам глобального масштабу. Їй чужi владнi амбiцiї, її честолюбство цiлком задовольняється рамками образотворчого мистецтва, i вона не впевнена, чи потрiбна їй взагалi така могутнiсть. Її лякає перспектива звалити на себе вiдповiдальнiсть за долю Всесвiту.
— Менi вона не казала про свої сумнiви.
— I не скаже, бо боїться розчарувати тебе. Але я б не радила вести її до Джерела. Принаймнi найближчими роками. Нехай ще пiдросте.
— Мабуть, твоя правда, — погодився я. — Ну а ти, сестричко? Готова до зустрiчi з Джерелом?
— Жодних проблем. Коли завгодно. Хоч зараз.
— Воля твоя, — сказав я, пiдвiвшись зi стiльця. — Зараз так зараз.
— Що я маю робити? — запитала сестра.
— Анiчогiсiнько. — Я пiдступив до неї впритул, обiйняв за плечi i викликав Образ Джерела. — Це дуже просто.
На вiдмiну вiд перемiщень у просторi, подорож до Безчасiв’я не супроводжується втратою ваги й фiолетовою iмлою; це явище iншого порядку. Ми вiдчули короткочасне запаморочення i тут-таки опинилися в iншiм мiсцi, бiля пiднiжжя знайомого менi пагорба.
Бренда вiдсторонилася вiд мене i з iнтересом роззирнулася довкруги.
— То це i є центр Всесвiту?
— Мабуть, так. — вiдповiв я. — До речi, що ти бачиш?
— Лiлову траву, зелене небо, пагорб, квiти... А чому ти питаєш?
— Менi здається, що все це iлюзiя.
Бренда нахилилася до землi, зiрвала найближчу срiблясту квiтку й понюхала її.
— Якщо це iлюзiя, те дуже правдоподiбна... Ой!..
Квiтка станула в її руках i тiєї ж митi з’явилася там, де щойно була зiрвана.
— Це я й мав на увазi, — сказав я. — I трава, i квiти тут несправжнi, бо вони не ростуть. Тут усе незмiнне, бо тут немає часу. Кожна мить тут триває вiчнiсть.
— А нашi тiла? — запитала Бренда. — Вони теж iлюзiя?
— Складне питання. Зараз ми одночасно знаходимося в двох рiзних мiсцях — на кораблi, що пливе по рiчцi, i тут, у Безчасiв’ї. Для матерiального свiту наша роздвоєнiсть триватиме нескiнченно малий промiжок часу, але тут це можуть бути днi, роки, сторiччя.
— А проте мiй одяг цiлком реальний. — Бренда розстебнула гудзики пiжами й погладила свої невеликi пружнi груди. — Нi, моє тiло не iлюзiя. Це безсумнiвно.
Я збентежено вiдвiв погляд i побачив на вершинi пагорба струнку жiночу постать у бiлих шатах.
