Син Cутiнкiв i Cвiтла

того ж це ризиковано: чого доброго, ще втрачу контроль над мерзенною мiццю, як назвав її Артур.

— Що тобi треба? — запитала Бренда.

— А хiба важко здогадатися? Менi потрiбнi камiнцi, що допоможуть пройти до Джерела, а також Пенелопа — щоб тримала зi мною контакт

Пенелопа злякано зойкнула й вiдступила до стiни.

— Нi! — вигукнув я. — Тiльки не вона!

— Нi! — твердо мовив Джона. — Тiльки вона. Її ти точно не посмiтиш убити, щоб розправитися зi мною.

— Щоб тебе покорчило! — сказала Бренда. — Ти забагато знаєш про Джерело.

— Ясна рiч. Я мав розкiшну можливiсть ретельно вивчити Артурiв Образ, коли вiн був у тiсному контактi зi Знаком Янь Агнця.

— То це ти пiдiслав його?!

Джона ствердно кивнув:

— Ми з Гаральдом дiяли заодно, хоча з рiзними цiлями. Вiн прагнув заволодiти короною Свiтла, а я збирався використати його, щоб знищити ваш Дiм. Але з твоєю появою, Артуре, мої плани зазнали змiн. Я вирiшив стати царем Iзраїлю, насолити своїм так званим родичам. А дурник Гаральд став плутатися в мене пiд ногами i я вiддав його тобi на поталу. Нiчого сказати, хвацько ти закатрупив його.

— Який же ти негiдник, Джоно! — тремтячим вiд гнiву голосом мовила Пенелопа. — Ти холоднокровно прирiк на смерть багатьох людей. Навiть власну дружину ти принiс у жертву своїм честолюбним планам. Який же ти паскудний негiдник!

Джона подивився на неї довгим поглядом:

— Я весь у нашого татуся, сестричко. Такий самий негiдник, як вiн. Паскудний негiдник... Що вдiєш — гнила, зiпсута кров.

Роздiл 44 Бренда

Артур вiдкрив рота, але нiчого не сказав, лише хрокнув. У його очах застиг жах. А Джона, не звертаючи на нього уваги, продовжував дивитися на ошелешену Пенелопу.

— Тепер повтори свої слова. Ще раз скажи, що я негiдник, i додай: син негiдника. Пiдлого, безчесного негiдника, що звабив мою матiр, наобiцяв їй золотi гори, а потiм просто зник без слiду, не залишив навiть прощальної записки.

— Ребека... — скорiше не проказав, а простогнав Артур.

Джона повернувся до нього:

— Згадав, га? Нарештi, згадав! А ранiш не мiг? Дванадцять рокiв моя мати чекала вiд тебе звiстки, дванадцять рокiв жила лише думками про тебе, дбайливо зберiгала в альбомi твої фотографiї, годинами розглядала їх... а вночi плакала. Я й зараз чую її плач — гiркий, невтiшний. В одну з таких ночей вона не витримала i випила смертельну дозу снодiйного. А за кiлька днiв прийшли судовi виконавцi, конфiскували наш будинок i все майно за несплату боргiв, а мене, одинадцятирiчного хлопчиська запроторили в сиротинець. Пiзнiше менi повернули деякi речi, що не мали комерцiйної цiнностi, зокрема цей клятий альбом i маминi щоденники. Я читав їх i переповнювався ненавистю до тебе. Я дивився на твої фотографiї i мрiяв про той день, коли розшукаю тебе й уб’ю без жалю та милосердя, як скаженого пса...

— То вбий же мене! — викрикнув Артур, пiдхопившись зi стiльця. Руки його тремтiли, обличчя було блiде, без кровинки. — Убий, угамуй свою спрагу кровi, помстися за матiр!

— Я помщуся, — зловiсно пообiцяв Джона. — Але не смерть буде твоєю спокутою, а життя, яке я перетворю на пекло. Я спровокував вiйну Свiтла з Iзраїлем, а тепер, пiсля Давидової загибелi, це буде вже не ритуальна вендета, а криваве побоїще без правил та обмежень, що забере життя багатьох твоїх родичiв. Їхня смерть буде на твоїй совiстi, Артуре!

— О Зевсе-Юпiтере! — пристрасно прошепотiв Дiонiс, що стояв поруч зi мною. — З яким би задоволенням я придушив цього виродка! Навiть цiною власного життя.

— Але не цiною iснування Всесвiту, — пошепки вiдповiла я.

Пенелопа пiдiйшла до Артура, взяла його за руку й зазирнула йому в очi.

— Тату, скажи, що це непорозумiння. Поясни, як було насправдi.

Артур приречено похитав головою:

— Тут немає нiякого непорозумiння. Я кинув Ребеку, бо розлюбив її. Але не знав що вона...

БАБАХ!!!

Iзоляцiйнi чари раптово зруйнувалися i тiєї ж митi в кiмнатi з’явилося ще двоє людей — Дана й Амадiс. Останнiй мало не збив мене з нiг, але вiн же й допомiг менi встояти, притримавши мене за талiю.

— Вибач, сестро.

— Нiчого, — вiдповiла я. — Як ти сюди потрапив?

— Дана... тобто, Бронвен узяла мене в Безчасiв’я, а iнша Дана, справжня, переправила до вас. — Вiн труснув головою. — Все це так несподiвано...

— А далi буде ще веселiше, — глумливо вiдгукнувся Джона.

Амадiс розгублено втупився в нього:

— Я просто не можу повiрити, що ти це зробив, Джоно. Як ти мiг?!

— Нехай вiн пояснить, як я мiг, — i Джона вказав на Артура.

Тим часом Дана пiдступила до Артура i мовчки обняла його. А за якусь мить вони змiнили положення i тепер стояли поряд, взявшись за руки. Я здогадалася, що вони були в Безчасiв’ї — i, певно, провели там чималенько часу.

Артур уже не був такий пригнiчений. Його обличчя мало спокiйний, зосереджений вираз.

— Амадiсе, — рiвним голосом промовив вiн. — Насправдi Джона мiй син. Я пiдло повiвся з його матiр’ю, кинув її вагiтну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер вiн мстить за це.

Амадiс сплеснув руками:

— Великий Мiтро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Iсаї бен Гура.

— Оце i є справжнiй жарт, — вiдповiв Джона. — Те, що я син Iсаї бен Гура. У вашiй чудовiй сiмейцi знайшовся один жартiвник, що зробив мене сином Iсаї. Одного разу, коли я був на стрiльбищi й вiдводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збiльшену до натуральних розмiрiв фотографiю Артура, до мене пiдiйшов незнайомець i сказав: „Щось подiбне я давно хотiв зробити з оригiналом, але вiн, негiдник, сам вiдкинув копита, без моєї допомоги”.

Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:

— Це був Александр?

— Авжеж вiн. Пiсля твого зникнення Александр нишпорив по всiх свiтах, де ти бував, i шукав твоїх друзiв, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Нi, сiмейка у вас ще та!

Дiонiс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межi зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому мiцно схопила Дiонiса за руку i перемiстилася з ним у Безчасiв’я.

*

Над нами мiнилося зелене небо, пiд нашими ногами шарудiла лiлова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жiнка i двоє чоловiкiв. До мого полегшення, Брендона серед них не було.

— Екзотична мiсцина, — промовив Дiонiс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрацiя первiсних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз менi трохи не по собi... Навiть не трохи.

— Чудово розумiю тебе, — сказала я. — Коли Артур уперше привiв мене сюди, я теж почувалася незатишно.