великим голосом про пристосування статті розпорядження про наглі суди щодо злагіднюючих обставин: це мотиви, якими керувався обвинувачений Білас, який пішов на цей страшний чин, коли згодився взяти участь у грабунковому нападі на пошту. Це проблема проблем, найбільша і найістотніша, це відповідь на те питання про мотиви: чому ти, Біласе, послухав наказу і виконав його, чому й сьогодні кажеш, що ти зробив те, що тобі твій моральний обов'язок наказував? Вельмишановний пан прокуратор давав частково відповідь на це питання, навів ряд аналогічних справ, нападів саботажів, експропріяцій. І, Високий суде, те, що вирахував пан прокуратор, – це тільки частина, їх було багато, багато більше. Була акція, але ж була й протиакція, – був цілий ряд шибенець, цілий ряд розстрілів, сотки і тисячі літ в'язниці, сотки й тисячі зламаних екзистенцій, сльози матерів і батьків, і все те, що може нести якась буря, якийсь вихор, якого не можна спіймати в сітку карного кодексу. Іде щось, що в актуальний момент набуває спеціяльно гострих форм, але й щось, що є специфічне не лише для цієї землі. Рух, що ідентичною формою виявився скрізь по світі. Фінляндія – спокійна країна, мешканців якої характеризувалося тим спокоєм, тим абсолютним опануванням життя, – ця Фінляндія зірвалася до революційного змагу... І Латвія, і Бретонія, й Ірляндія, і Катальонія, і скрізь і всюди – те саме. Якийсь великий крик народів, часто навіть малих, про існування яких світ навіть не знав, а які виступають на арену до боротьби проти тих, кого вважають за своїх ворогів. І скрізь ми бачимо ті вчинки, маленьку частину яких назвав пан прокуратор. І це, прошу Високого суду, не якась там зла воля одиниць, а якась, скажімо, – психоза, якась природня сила, стихійна сила, сила, що пориває людей на вчинки, метою яких е смерть чужа і власна.
„1913 року відбувся світовий конґрес соціологів, який був присвячений виключно національним справам, виключно лише соціологічному дослідженню тих рухів, що їх називаємо національними. І соціологи, представники всіх світових держав, однозгідно прийшли до переконання, що тут мається до діла з силою природньою, елементарною, якоюсь волею національних груп, яка е сильніша за волю одиниці, – що тут маємо справу з проявом стихійної сили, яка паде, немов той струм на водопаді. І всі ствердили безсильність людської одиниці супроти тієї великої елементарної сили, яка попросту вже є, існує, і пливе вперед.
„Високий суде! Французька революція перша створила в тому новому значенні слово, яке, навіть якщо перед тим існувало, мало цілком інший зміст: слово „ля патрі” – „Батьківщина”, в значенні не держави, а чогось іншого, якоїсь іншої людської спільноти, яка є родиною, але в безмірно більшому значенні, – якоїсь людської спільноти, що її творить та загальна спільна воля, яка має право говорити за всіх, яка має право вимагати від усіх своїх членів якнайбільшого послуху, якнайбільшої посвяти. Постало те слово, те нове поняття, яке не існувало ще 200-300 літ тому, коли існувала держава-династія, коли був обов'язок вірности державі і династії. Тепер, коли демократія розбила старі організації, старі спільноти, поставила на їх місце нове – оцю Батьківщину. І постає любов Батьківщини й обов'язок супроти неї.
Але я смію твердити, що та любов і той обов'язок не все однакові, хоч зовнішньо, теоретично їх однаково називається. Смію висловити, може, парадоксальну думку, що ваше польське покоління, те, яке прийде, не буде знати того слова – Батьківщина – і не буде знати любови до тієї Батьківщини в такому змислі, в такій беззастережності абсолютної сили, як знає її наше покоління.
„Бо Батьківщина вільна, державна, щаслива Батьківщина – її треба любити, її треба шанувати, її треба боронити і стояти на сторожі її добра, але ця батьківщина вже сильна, вона не дуже потребує нашої помочі й нашої любови, вона робить не раз і те, що нам невигідне матеріяльно чи морально. Але батьківщина, – нещаслива батьківщина в неволі, батьківщина, яка терпить, – це є Батьківщина, це є величезне джерело любови, понад яку більшої, сильнішої нема і бути не може. Жеромський сказав, що він скінчив свою творчість з приходом визволення Польщі; цим він сказав велику істину, відкриваючи тайну того, що діється в душі патріота після того, коли поневолена Батьківщина стане вільною. Бо вільна і щаслива Батьківщина ніколи не може бути в психологічному значенні для своїх поколінь і для нації тим, чим є нещаслива, поневолена Батьківщина. І коли я, Високий суде, прохаю, щоб ви пішли зі мною тією тернистою дорогою, що нею йде мій народ, і до якого належать підсудні, то прошу вас не для сантименту, а для того, щоб ви зрозуміли цих хлопців та їхні вчинки і щоб знайшли речеву формулу їхньої вини.
„Польський поет Томаш Весоловскі дивився на нашу історію, як ще досі ніхто з українців. Він відкрив тайну історії, вказав, що наша історія – це ряд зривів до життя, і то зривів, з яких кожний кінчиться невдачею. Він у своєму вірші до України каже: „Дивним на світі існуєш спокоєм: могилою в колисці, колискою в могилі. Існуєш як трава на луці, що має силу перетривати всі земні творива”.
„Так упродовж тисячеліть і раз, і другий, і десятий, здавалося, що ось-ось постане на цій землі якийсь новий твір, щоб внести щось від себе, додати своїм зусиллям і багатствам своєї душі якийсь новий культурний дорібок. І – кожний раз таке зусилля кінчалося невдачею. Кожний раз приходила руїна, така страшна не раз, що, здавалося, з неї виходу вже немає, що з того стану Україна вже ніколи не вийде. В цих хлопців є той біль століть, що його свідомо й несвідомо відчувають усі українці й який єднає нас усіх. Але не тільки те. В їхньому поколінні, в поколінні цих хлопців живе ще щось інше.
„Прошу взяти до рук їхні життєписи, прошу глянути на дати народження цих молодих хлопців. Вони були цілком молодими хлопцями, дітьми тоді, коли Україна, здавалося, вітає свою нову весну. І тут, Високий суде, знову не до почувань, а до розуміння життя я апелюю. Хто раз поглянув на сонце волі, чи ж може він це забути? Чи є на світі сила, яка видерла б з його душі бажання й постанову йти далі нестримно до сонця волі?
„Я знову вживу порівняння. Два поети двох народів: Міцкевич згадує про 1813 рік, кажучи, що він виріс у неволі, але мав у своєму житті одну весну, весну надії. А Шевченко – „В неволі виріс між чужими і неоплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”. Чи ж не бачите тут тієї глибокої трагедії, різної трагедії двох народів? Міцкевич бодай одну весну мав, а Шевченко, як і багато поколінь українського народу перед ним і по нім, такої весни не мали.
„Але прийшли роки 1917 і 1918 і кинули своє зерно: ті почування, що мусіли залишитися назавжди. Очевидно, інакше формулювалися вони в старшого покоління, а інакше в молоді, яка не має інших критерій, крім одного: любови і бажання служити визволенню України.
„Прошу послухати тієї сухої мови фактів. Один і другий підсудний – хто вони? Молоді хлопці, освіта яких скінчилася на кількох клясах народньої школи, а живуть у той час, коли в перших роках їхнього життя завітала наша весна – початок нового життя. І хто прийшов до них? Мотика. Людина абсолютно визута з усіх почувань моралі. Хто повірить його сповидному каяттю тут у залі? Хто повірить у причини, задля яких він постановив змінити свої переконання і в ім'я цього видати своїх товаришів? Хто повірить в перетворення, з календарною точністю майже щодо години, цієї цинічної людини, голос якої не задрижав і очі не зайшли сльозами в хвилину, коли він видавав і вказував тих якраз, котрих він перший поставив на шлях, що тут кінчається.
„Сьогодні суджені стали членами ОУН. І коли ми згадуємо це, то тут стає перед нами один основний, абсолютний закон соціології, їх втягнено до конспіративної організації і – що стає для них панівним мотивом їхнього життя? Посвята. З одного боку бажання чину, – оте бажання чину, яке що-якийсь час стукає до вікон сердець і душ народів, яке проявлялося і в польського народу у формі романтизму, – не того сентиментального, ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, той, квітом якого було повстання 1831 року, того, що застукав до душі польського народу 1863 року, того, що ворожо ставився до тих земляків, які „хотіти не хотіли”. Він, цей поклик, приходить і опановує цілі покоління. Приходить і породжує бажання чину, байдуже, чи в оцінці критика той чин виглядає доцільним чи ні. На критичні завваги не відповідається арґументами, а тільки вірою, що той, хто ду має інакше, хто критикує, робить це з психічного дефекту – „не хоче хотіти”. Це та абсолютна віра в абсолютну силу й вартість чину, віра і переконня, що „треба міряти сили на наміри, а не наміри залежно від сил”.
„Високий суде! Приходить ще один мотив, який виявляється в психології кожної людини-патріота. В душі Данилишина і Біласа, коли вони стали в ряди ОУН, зроджується й приходить до голосу одне бажання: бажання посвятити себе, згоріти в жертві на жертовнику ідеї, на службу якій вони стали. Ми признаємо, що для великої ідеї треба посвячуватись, треба бути готовим на смерть. У них оця квестія жити для ідеї, служити їй, перетворилася в бажання вмерти за цю ідею. У своєму критичному наставленні супроти себе самих, вважаючи себе тільки сірими рядовиками в боротьбі, вони прийшли до переконання, що великій своїй ідеї вони не можуть прислужитися нічим краще, як тільки своєю смертю.
„Високий суде! Цей момент бажання жертвувати самого себе, попри бажання чину, притаманний усім таким рухам, до яких належить і український революційний рух. У Німеччині недавно ставав перед судом один революціонер-комуніст, який сказав: „Ми, члени підпільної організації, – це небіжчики, що їм дано тільки
