розправи пересунути на пів години і дати в той час змогу оборонцям порозумітися з обвинуваченими, бо досі такої змоги не було. Прокурор висловився проти цього домагання. Голова трибуналу погодився на домагання оборонця, але розпорядився, щоб наперед відчитано акт обвинувачення, а після цього зробити перерву процесу, під час якої оборонці зможуть порозумітися з своїми мандантами.
Акт обвинувачення твердив, що Д. Данилишин, В. Білас і М. Жураківський „3О листопада 1932 року вдерлися до поштового уряду в Городку Ягайлонському і, стероризувавши револьверовими пострілами поштову обслугу, забрали 3.232,15 злотих, чим допустилися злочину за параграфом 259 польського карного кодексу”. Крім того: Данилишин У Глинній Наварії стріляв, з наміром убивства, до поліціянта Слуґоцкого і поранив йото, а в Верині 1 грудня 1932 року стріляв, з наміром убивства, до Ол. Андрухова і поранив його; Білас убив у Глинній Наварії поліціянта Коята; Коссака обвинувачував акт у тому, що він 27 листопада 1932 року намовив Біласа й Данилишина та поміг їм взяти участь у нараді, дав їм наказ поїхати до Львова й сконтактував їх з організатором нападу та дав 2 американські доляри на кошти подорожі до Львова.
В акті обвинувачення подано, що під час слідства Данилишин відмовився зізнавати. Натомість Білас признався, що він, як член ОУН, одержав від Зенона Коссака, через Ярослава Біласа, листа з дорученням прийти на зустріч до Дрогобича. На тій зустрічі він одержав наказ поїхали, разом із Данилишином, до Львова на умовлене місце. На дорогу вони одержали два доляри. На умовленому місці у Львові – в політехніці під годинником – вони обидва, сконтактувалися за кличкою з Березинським, який давав їм дальші інструкції. Білас описав хід нападу і втечі після того та подав, що це він убив поліціянта Коята і поранив Слуґоцкого. Зізнав теж, що це він і Данилишин застрілили Тадеуша Голуфка. Коссак у слідстві заперечив свою приналежність до ОУН і будь-який зв'язок з нападом у Городку та з підсудними. Жураківський признався до участи в нападі, але крім Березинського, що згинув, він нікого з учасників нападу не знає. Так твердив акт обвинувачення.
Під час процесу Білас у своїх зізнаннях потвердив сказане ним на допитах щодо своєї участи в нападі та щодо ходу втечі. Одначе він заявив, що тим, з ким він зустрічався, як з організаційним зверхником, на мості в Дрогобичі і який дав йому наказ їхати до Львова, не був Зенон Коссак. Прізвище Зенона Коссака підсунула йому в слідстві поліція, домагаючись, щоб він це потвердив. Важко побитий, він під терором потвердив це у слідстві, але тепер відкликає, як незгідне з правдою. Він заперечив також і свою та Данилишина участь у вбивстві Голуфка, вияснюючи, що під час слідства признавався тому, що до цього його примушувала терором поліція; прізвища співвинних підсувала йому сама поліція, а опис він подав на підставі того, Про що після вбивства Голуфка писала преса.
У своїх зізнаннях перед судом Жураківський признався до участи в нападі, але підкреслив, як і в час слідства, що з учасників нападу він знав тільки загиблого Березинського, який давав йому всі накази. Інших учасників нападу не знає і нікого пізнати не може, бо він хворий на серце і при нападі так перелякався, що про ніщо докладно не пам'ятає. Участь у нападі взяв, як карний член ОУН, з переконанням, що своєю діяльністю в ОУН допоможе своїй Батьківщині Україні.
Данилишин відмовився зізнавати також перед судом. Голова суду відчитав йому зізнання інших про нього і запитав, чи все те є правдою. Але Данилишин збув запитання мовчанкою. Прокурор запитав: „Чи ви називаєтеся Данилишин?” Відповіддю з боку Данилишина була горда мовчанка.
Як під час слідства, так і тепер, на процесі, Коссак заперечив свою приналежність до ОУН і будь-яку причетність до справи нападу в Городку.
В дальшому ході розправи прокурор несподівано запитав Біласа:
— „Пане Білас, яким револьвером ви стріляли до Голуфка?”
Білас спокійно відповів: „Жадним, бо я там взагалі не був”.
Оборонець д-р Старосольський запротестував проти таких підступних запитань прокурора й пригадав голові суду, що такі запитання є незгідні з судовою процедурою і принижують повагу суду.
Коли свідок поліціянт Слуґоцкий зізнав, що до нього стріляв Білас, Данилишин встав і спокійним, виразним голосом заявив, що це неправда, бо до обидвох поліціянтів на станції в Глинній Наварії стріляв він, а Білас там цілком не стріляв.
Як коронного свідка обвинувачення прокурор впровадив Миколу Мотику. Микола Мотика, літ 20, учень 8 кляси ґімназії, греко-католик, з Трускавця, зразу після нападу зголосився на поліції та заявив, що спіймані Білас і Данилишин – це учасники нападу і що якраз Зенон Коссак, як повітовий провідник ОУН у Дрогобиччині, передав ним листа до Ярослава Біласа, закликаючи на організаційну зустріч Василя Біласа і Дмитра Данилишина, яким опісля дав наказ їхати до Львова на „екс”. У своїх зізнаннях перед судом Мотика, як свідок прокурора, сказав, що до ОУН втягнув його, ґімназиста в Дрогобичі, студент Смола. Він перший почав організувати мережу ОУН у Трускавці, але присяги не складав. Йому, як членові ОУН, Василь Білас дуже, мовляв, довіряв і тому признався, що він і Данилишин брали участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці та в убивстві Голуфка. Сам він, Мотика „діяв в ОУН у стані ґалюцинації, психози”, тому виконував усі доручення ОУН. Але, – заявив перед судом Мотика, – „від хвилини його ув'язнення за Трускавець мені не довіряли і якось дивно до мене ставилися”. Це дуже заболіло його і тому він вирішив зголоситися до поліції й виявити їй усе, що знав про ОУН.
Вислухавши під час процесу ці, обтяжуючі їх, свідчення Мотики, Білас, Данилишин і Коссак заявили перед судом, що всі твердження провокатора є неправдиві. Коссак пояснив, що він знає Мотику, бо той під час свого навчання в дрогобицькій ґімназії мешкав деякий час у бабки Коссака, але всі його зізнання є провокаційною вигадкою мстивої людини. Неправдою назвали зізнання Мотики і два інші свідки – Ярослав Білас і Буній, що їх Мотика також обтяжив, як членів ОУН, і яких поліція, у зв'язку з цим, арештувала. Свідок Буній, літ 21, з освітою 7 кляс народньої школи, заявив, що він до ОУН не належить, але з газет знає, що ОУН – це українська революційна організація, яка всіма засобами бореться проти всіх наїзників за привернення незалежности Україні.
Підтриманий іншими оборонцями, д-р Глушкевич поставив внесок, Щоб Мотику піддати лікарському обстеженню, чи він є нормальною людиною, бож він сам заявив, що діяв увесь час в ґалюцинації. До того сама логіка підказує, що людина, яка добровільно зголошується до ворожої поліції й не тільки виявляє все, що знає про інших членів ОУН, а й обтяжує себе саму, мусить бути ненормальною. Проти цього внеску рішуче запротестував прокурор, який з поденервуванням вигукнув: „Трапився свідок, який говорить правду, а панове оборонці хочуть зробити з нього вар'ята!”
Найдраматичнішим моментом під час процесу були зізнання свідка о. Киндія, пароха села Розвадів, який сказав:
„Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтриґований цим, я пішов за ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!” Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!” На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!”
„Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”...
У цей момент розповіді свідка о. Киндія Данилишин вибухнув плачем, стиснув кулаки й зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Білас, що сидів біля нього, поклав його голову на своє плече, обняв руками, поцілував і заспокоював. Принесено воду. Данилишин випив її й заспокоївся. Отець Киндій почав продовжувати свої зізнання перед судом:
„Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: „Тепер поцілуймося на прощання!” Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала”.
