Оборонці й публіка в залі не могли стримати сліз. Данилишин знову несподівано заплакав. Заспокоївшись, він голосно сказав до оборонців: „Не думайте, що це я за себе плакав!”
Черговий свідок, Ярослав Білас, літ 20, студент, який під час допитів потвердив був обвинувачення, складені Мотикою, тепер перед судом відкликав їх і заперечив. Він зізнав, що до ОУН не належить, жадного листа від Мотики, переданого нібито Коссаком, не одержав, Василя Біласа й Данилишина на жадну організаційну зустріч із Коссаком не посилав.
Оборонець д-р Ст. Шухевич пригадав при цьому, що до зізнань, складених під час поліційних допитів, треба ставитися дуже обережно. В справі Голуфка, яку тут часто заторкується, при поліційному слідстві аж чотири в'язні призналися були до того, що це вони вбили Голуфка, а прецінь у висліді дальшого обстеження справи суд усіх їх звільнив від підозріння в тому вбивстві. Один із тих чотирьох, користуючись описом у пресі, подав був поліції ще докладніші подробиці вбивства, до якого він при поліційному слідстві признався, ніж Білас.
Після переслухання підсудних і свідків промовляли прокурор і оборонці.
Промова д-ра В. Старосольського
„Високий і найвищий, суде, від рішення якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже в першій і останній інстанції, Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох людей, але Суде, Рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров'ю, болем, нещастям, любов'ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої, країни!
„Високий суде! Інакше говориться до лави присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево, виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку, може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об'єктивно, і керуватися виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя, тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: „Weltgeschichte ist Weltgericht” („Історія світу є судом світу”). Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об'єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще обтікають кров'ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом, який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому випадку, не піде далі, як наказує припис закону. Оте глибоке розуміння життя й актуального моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.
„Високий суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок — це смерть коменданта поліційної станиці Коята. Ця смерть є інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого, а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п.коменданта він не стріляв. Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого. Й, очевидно, я не оспорюю йото суб'єктивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв до Коята, але прошу, Високий трибунале, це є тільки суб'єктивне переконання, оперте на конклюзії, нависновки і в цьому я вікликаюся до пам'яті судді. Сказав Слуґоцкий: була темна ніч, світилося не далеко, у віддалі 20 кроків, одна тільки ліхтарня і світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам поліції і що ті два, що і професор права львівського їх вони стрінули, були в тіні. І університету ще мушу підкреслити, що п. Слуґоцкий не бачив ані блиску, ані руху. Чи в тій ситуації можна було бачити, що якраз Білас стріляв до комісара Коята? Й, очевидно, цим одним зізнанням вина Біласа ще не є доведена, доказу в напрямі вини немає. Але зате є протидоказ: зізнання свідка Коллера, який виразно ствердив, що почув три постріли, з яких третій міг бути тільки відгомоном, бо лише два він чув виразно і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж пан Коллер міг порахувати і ствердити, що їх було тільки два, то це значить, що вони не могли впасти одночасно, особливо ж у тих акустичних умовах в коридорі. І врешті, Високий суде, є щодо цього признання іншого обвинуваченого, котрий з тим високим етичним підкладом у той критичний момент заявив: „Не стріляв Білас, тільки я!” І не лишилося ані тіні можливости, що стріляв Білас, але, може, Данилишин, його дядько, керуючись дуже сердечним почуванням, стягає вину на себе. Смію, Високий суде, покликатися на ту внутрішню правдомовність зізнань Біласа. Адже він признався до речей безмірно страшніших і юридичне та морально більше обтяжуючих його, і не затаював нічого, бо говорив у тому психічному наставленні, коли не міг говорити неправди і думати про викрут. Був рішений на все, був уже без усякої надії. При такій настанові Білас від самого початку аж до розправи, і тут, завжди твердив, що в Глинній Наварії він не стріляв, що під час цілого нападу він не віддав ані одного пострілу. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо цього місця акту обвинувачення, в якому йому закидається вбивство коменданта Коята.
„Високий трибунале! Тепер приступаю до другої справи, в якій не прохатиму уневиннення. В справі, в якій мусить запасти вирок, що він, клієнт, є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо мого клієнта все є вияснене і я мушу признати, що акт обвинувачення в цьому пункті є тільки потвердженням зізнань обвинуваченого про те, що діялося під час нападу на пошту. Отож, фактом є, що Білас належав до ОУН. Фактом є, що він отримав наказ їхати до Львова, фактом є, що він тут опинився серед подібних йому інших пізніших учасників нападу на пошту. Фактом є, що він брав участь у нападі, фактом є, що мав призначену ролю в ньому й її виконав. Але тут заходить цілий ряд облегшуючих обставин щодо участи і значення того, що робив підсудний Білас. Не буду повторювати всього, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення, що його цій саме справі дає пан прокурор. Каже пан прокурор, що Біласові й Данилишинові доручено завдання забрати гроші, бо вони мали вже за собою минувшину, яка їх кваліфікувала до експропріяційних нападів, бо вони брали участь у давнішому нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось протилежне: роля, яку їм приділено, вказує якраз на те, що вони були трактовані як люди найменше спосібні на те, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зі зброєю в руках, що вимагає остаточного виступу проти людського життя. Навпаки, з ролі, яка була призначена першому і другому, виходить ясно, що це була воля, яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, яка вимагає певности, що той, кому вона буде доручена, її виконає і виконає абсолютно чесно.
„Високий суде! Я завжди буду цілком далекий від того, щоб очорнювати, понижувати якийнебудь революційний рух, щоб плюгавити й етично понижувати тих, котрі в ім'я політичних ідей беруть участь у нападі на чуже добро. Як людина, яка хоче і має ту абсолютну волю дивитися на життя реально, я знаю, що гроші – це є страшна сила, про яку Ґете у „Фавсті” сказав, що це сила, яка безоглядно панує над людиною і залишається постійною небезпекою для того, хто їх тримає. В підпільній революційній боротьбі, в акції, де немає контролі, де неможливими є точні рахунки, де немає доказів, хто скільки взяв і скільки видав та на що видав, з конечности залишається ця спокуса і можливість, що хтось, із якоїнебудь слабости або через дефект свого характеру може піддатися тій спокусі, яка є зв'язана з посіданням грошей. І ось я тверджу: коли Біласові й Данилишинові доручено якраз цю функцію – забрати гроші, щоб серед тієї суматохи в хвилині, після якої наступає втеча, коли наступає безконтрольність, – зберегти їх і передати організації, коли якраз їм доручено споаву грошей, то це є доказом, що той, хто давав ті доручення, мав абсолютну певність щодо чистоти їх душі, мав абсолютну певність, що доручає ту ролю людям, які про власну користь не дбають і матимуть силу опертися найбільшим спокусам. Признаю, що це доручення було певною мірою вирізненням з-поміж інших учасників, бо той, хто доручив їм ту ролю, знав, що доручає ролю людям, які зроблять для організації, що її членами вони є, все без найменшої думки про власне добро і про власну вигоду. Вони щиро і всеціло, нічого для себе не застерігаючи, принесли себе в жертву ідеї, яку визнали великою і святою, і тими способами, що їх їм вказано, як єдиними й найкращими способами, намагалися цю святу і велику ідею здійснити. Уважаю, що перше, що промовляє в користь обидвох, – а і в цьому і в цілій справі трудно відділити їх одного від одного, – є та обставина, яку я оце подав і яку треба взяти до уваги як злагіднюючу обставину, згідно з розпопядженням про нагле поступування. Є незаперечним фактом, що під час цілого нападу ні один, ані другий, особливо ж Білас, не мали зброї в руках. Уважаю, що цей факт давав би мені право оспорювати, чи взагалі їх обидвох належало ставити перед наглий суд...
„Але, Високий трибунале, є ще обставина обставин, щось, що не просить, не говорить, а кричить
