відпустку на якийсь час. Ми не зачисляємо себе до живих. Наше місце там, по тому боці границі”. До типу таких належить і Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю твердою мовчанкою, другий зізнаннями, в яких виразно ввесь час бриніло: „Такі, як я, Батьківщині найкраще смертю служать”. І ніщо з того, що вони робили, ані трішки не затемнює ясности: чому й кому віддали себе цілковито ці обидва революціонери. Відділити їх одного від одного я не можу. В них обидвох однаковим було одне-одніське почування, святе почування: любов, ніщо інше. Не бажання наживи, користи. Вони були невільниками тільки тієї одної ідеї – Волі. І стали вони рабами її, віддаючи їй все своє життя, добровільно. Два рази відкрив заслону святая святих своєї і Біласа душі той, що мовчить – Данилишин. Там, у шпиталі, де небуденним, щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивства, і тут, коли на звук самого слова Україна „заламався” той гордий Данилилишин – заридав. І це хай промовить до ваших суддейських душ: цей кришталь душі обидвох підсудних”.
Промова д-ра Степана Шухевича
„Високий наглий суде! В цій справі я повинен, власне, мовчати. Мовчав увесь час розправи Дмитро Данилишин і я повинен пристосуватися до його тактики і також замовчати. Але я мовчати не можу. Не можу, бо моя совість, мій обов'язок, що його накладають на мене мій уряд, моє звання і моє становище в цій справі, забороняють мені мовчати в таку хвилину. Не можу мовчати, бо мушу сказати те, що чую цілим своїм серцем, що чую цілою своєю душею, цілою своєю совістю.
„Хочу сказати так голосно, щоб голос мій почув не тільки Високий трибунал, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця почув увесь світ, ціла вселенна. Не можу мовчати, бо уста мені відкрив сам мій клієнт Дмитро Данилишин. Відкрив три рази, – але про це пізніше.
„Сказав хтось: він цинічно мовчить. Таке міг сказати тільки той, хто не знає людської душі, – бо хто знає психіку людини, той чогось подібного не відважився б сказати. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки і ціле життя мовчали. І за це Церква проголошувала їх святими. Якщо б мовчанка була чимось лихим, або якоюсь приємністю, то Церква не проголошувала б святими тих, що собі справляли приємність. Мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно і за це Церква й проголошувала їх святими.
„Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право дають йому карні процедури всіх новітніх держав і нікому не вільно потягати його за це до відповідальности. Не вільно робити йому закиду: чому мовчиш? Це його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду для обвинуваченого, то повинен йому його вину доказати, а обвинувачений може мовчати і цим сказати: докажіть мені мою вину.
„Мовчання в такій розправі, де йдеться про бути або не бути, жити чи не жити, – мовчанка є геройством, великим геройством. Витримати мовчанку не хто-будь потрапить. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить існування цієї людини. Не раз попросту самі слова рвуться з уст. А він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув п'ястуки і з його уст не паде ні одне слово. Чи ж це не гідне подиву? Чи ж не свідчить воно про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.
„Але й проломив він мовчанку. Раз, коли стало питання, хто вбив поліціянта Коята, він про мовив: „Я стрілив. Не стріляв Білас, тільки я”.
Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі щоб невинно посуджено його друга. А, може, хотів його рятувати? Я не знаю, хто з них стрілив. Може, він, а, може, й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, отже сміливо бере новий, великий тягар, тягар, що при оцінці його вини може заважити на його долі. А це вказує на велич його характеру. Та сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.
„І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком непотрібно розглядано іншу справу, справу Голуфка. Не міг він мовчати і мусів перервати мовчанку, щоб заявити, що з тим убивством не має нічого спільного.
„І третій раз – тоді, коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, коли селяни, побивши їх як злочинців, почули від них слова: „Ми за Україну гинемо”. І у хвилині, коли свідок проголосив слово Україна, почули панове плач на залі: плач Данилишина, цього твердого й німого Данилишина. На самий звук слова Батьківщина він попадає у розпуку й проливає не сльози, а біль-жемчуги. Все зніс, але не міг знесети образу тієї хвилини, трагічної хвилини.
„Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове, пройти попри цей факт мовчанки, не звернувши на нього уваги? Колосальна, нечувана любов До всього свого, до свого народу, до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього того, чого допустився Данилишин. І над цим мотивом панове судді застановитися мусять. Бо не для якихось інших, нечесних „цинічних” спонук, а тільки з любови до Батьківщини він пішов на чин, за який сидить отут на лаві обвинувачених. І коли я так думаю і вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього: „Мовчазний Велетень”. Так, бо у своїй мовчанці він – справжній велетень хоч ще такий молоденький.
„Своєї приналежности до ОУН він не заперечує. Так, він був справжнім членом ОУН, він, цей любий, милий шевчик, велет духом.
„А подивімось, хто це той, що зізнає проти них, що їх „закопує”. Це інтеліґент Мотика: номен омен.[180] Шкода, що відомість, яку я одержав щойно кілька годин після замкнення доказового поступування, я не міг подати вчора, щоб подати судові теж свідків. Бо тоді суд був би довідався, що, наприклад, до одного з них, поважного молодого громадянина, приходив оцей Мотика і питав, чи він не знає яких комуністів або націоналістів, бо коли він (Мотика) виходив із в'язниці, то зобов'язався за те, що його випустили, доносити поліції про все, що довідається про підпільну протипольську діяльність. Достовірні свідчення про донощицькі зобов'язання пана Мотики проти поліційної влади в Дрогобичі кинули б властиве світло й на саму особу цього Мотики, і на його характер, і на вартість його обтяжуючих зізнань. Бо, зважте, панове судді: оцей півінтеліґент іде на село й вербує молодих хлопців до підпільної організації, щоб їх видати поліції на наглий суд. Втягнути когось до підпільної організації, а опісля приходити перед наглий суд і, з свідомістю, що цих хлопців жде, зізнавати проти них – хто зна, чи хоч крихітку правди! – це вже не робота Каїна, але робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!
„І на підставі таких зізнань, на підставі депозиції такої людини мається судити оцих чесних хлопців?
„Залучений до ОУН Данилишин чесно й послідовно йшов за тією зіркою, якою для нього була любов до України. Він знав, що боротися за волю своєї Батьківщини є його святим обов'язком. Він дістає наказ їхати до Городка на чин у користь Організації. Який це чин – він не знав. І не питався. Бо так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у судовій залі, як твердо мовчав увесь час у ході важкого слідства, – так само мовчки приймає він організаційний наказ і йде сповнити його, як дисциплінований жовнір, їде разом із Біласом, щоб виконати організаційний наказ. І – прошу панів суддів: якими фондами розпоряджають вони? Мають тільки те, що треба мати на квиток; ні одного сотика більше не хочуть узяти від Організації, щоб не зменшувати її фондів, їдуть обидва, бо, як слушно завважив д-р Старосольський, ці два бойовики нерозлучні. А що таке нерозлучна, щира дружба, я знаю і ви, мабуть, знаєте добре з воєнного досвіду.
„Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю важливу обставину, що їм обидвом було доручено не завдання стріляти, а завдання забрати гроші. І не могли доручити їм завдання стріляти, бо добре знали кришталеві серця їх обох. Цю чистоту геройських сердець ми мали змогу пізнати тут; відчула її й оця жінка селянка, яка гостила їх молоком, а тут, зізнаючи, як свідок, плакала із співчуття до них. Пан прокуратор намагався зобразити, що вони обидва безсердечно вбивали людей під час своєї втечі. Але ж ми чули і бачили щось цілком інше. Переслідувані юрбою селян, вони не стріляли в людей, хоч ті могли їх спіймати і видати на смерть, а тільки відстрілювались у повітря, на пострах, бо вбивати не дозволяло їм їхнє серце.
„Я хочу звернути увагу на ще один момент. Тікаючи, гнаний і перевтомлений, Білас бачить, що скорше чи пізніше їх таки зловлять і тому звертається до свого товариша: „Не втечемо. Ти маєш револьвер: проший одною кулею мене, а другою себе. Хай буде з нами кінець!” А Данилишин на те: „Ні, так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець”. Що це значить. Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, це, панове, важливий психологічний момент, який дуже багато говорить про психіку Данилишина. Як карний член Організації, він бажає згинути з рук ворога.
„Мій клієнт увесь час мовчав. Але мовчання є признанням і, якщо суд визнає, що він був учасником нападу, я знаю, що його жде. Та я вважаю, що суд мусить узяти до уваги мотиви дії, душевний стан
