будете йти на шибеницю, то дивіться мені в очі, а я буду дивитися в очі Вам і таким способом підтримуватиму Вас.
Коли кат затулив уста Біласові, щоб той не закінчив свого оклику на славу Україні, д-р Старосольський увесь затрясся, зблід і на повний голос крикнув:
– Що ви робите? Затикаєте уста засудженому на смерть і не даєте йому висловити його останніх побажань! Чи є ще така інша держава в Европі, щоб так поступала?
Велике зрушення, яке панувало серед найширших кіл українського громадянства на ЗУЗ, не послабло до дня смерти героїв. У день їхнього страчення на західніх українських землях майже не було села, в якому не дзвонили б дзвони, чи не відслужено поминальних Богослужень. Польська поліція намагалася не перешкоджати в тому явно, бо варшавське міністерство внутрішніх справ, побоюючись всенароднього гніву, видало таємне розпорядження, щоб за влаштування панахид нікого не карати.
Кілька годин перед стратою Дмитро Данилишин зажадав, щоб йому дозволено попрощатися з Коссаком. Прокурор не згодився, а на черговій розправі проти Коссака сказав таке: Коссак висилав Данилишина взяти участь у нападі на поштовий уряд у Городку, а доказом цього було і те, що Данилишин хотів попрощатися з своїм зверхником. „Одначе, я на це не погодився”, – заявив бундючнo польський прокурор. На це відповів йому д-р В.Старосольський: „Те, що Данилишин хотів востаннє перед своєю смертю попрощатися, ще не є доказом, що Коссак був його провідником. А щодо вашої відмови у побаченні, то я запитаю: чи є така друга культурна держава в Европі, щоб відмовила засудженому на смерть у його останньому бажанні бачитися з кимось, хто для нього є дорогим? На це здобулися тільки ви!”
Під час процесу проти Данилишина і Біласа, на якому суджено теж Зенона Коссака, польські політичні чинники, головно з кіл розвідки й державної безпеки, домагалися, щоб львівський суд засудив Коссака на смерть або принаймні на досмертне ув'язнення. З інформацій своїх конфідентів польська поліція підозрівала, а навіть була переконана, що Коссак є одним із найнебезпечніших для польського окупанта членів ОУН. При цьому вона знала, що сл. пам. сотн. Юліян Головінський брав Коссака до деяких переговорів, що їх він вів з українськими леґальними партіями. Отож, ситуація під час процесу за Городок була для Зенона Коссака дуже серйозна.
Вихід із цієї ситуації знайшов Роман Шухевич. Разом із одним українським громадянином зі Львова (який тепер живе на еміґрації) Роман Шухевич поставив перед собою завдання врятувати Коссака від шибениці чи довгорічного ув'язнення.
Згідно з польським карним кодексом щодо негайних судів, для того, щоб засудити підсудного на кару смерти, треба було одностайности цілого трибуналу, себто, однозгідного погодження всіх трьох суддів. Якщо хоч один суддя виявив сумнів, чи утримався від голосування над карою смерти, справа даного підсудного переходила до звичайного суду. Знаючи це, Роман Шухевич і згаданий українець зі Львова подбали про те, щоб підкупити одного з польських суддів. У багатого громадянина з Дрогобиччини вдалося одержати більшу суму грошей на оборону Коссака. За першим разом цей громадянин передав тисячу польських злотих, опісля інші суми. Оборонцем Коссака став д-р Маріян Глушкевич, який у поляків мав марку москвофіла. д-р Глушкевич погодився „переговорити” з одним із суддів, які судили учасників нападу на пошту в Городку. Він улаштував прийняття і дав польському судді готівку. Під час наради суддя сказав до своїх колеґ, що він сумнівається щодо вини Коссака, тому не може голосувати за його засудженням.
Справа Зенона Коссака була передана до звичайного суду. На процесі, який відбувся пізніше, його засуджено на 7 років ув'язнення. У своїй промові польський прокурор сказав: „Я є переконаний, що всі закиди, які робить йому акт обвинувачення, є правильні і що Коссак є у всьому винний. Але тут маємо справу з цілком іншою, ніж; решта, людиною. Це надзвичайно інтеліґентний і вироблений хлопець. Зенон Коссак — це націоналіст у краватці і сальоновий революціонер. Його не легко спіймати”.
З тюрми вийшов Коссак щойно в серпні 1938 року.
* * *
Після страти Данилишина і Біласа польська влада відмовилася видати їхні тіла родині для християнського похорону. З наказу судових і поліційних чинників тіла героїв поховано потаємно, повідомивши про це родину загиблих і пресу щойно після похорону.
СПРАВА ГОРОДКА ПЕРЕД СУДОМ ОУН
Геройська постава бойовиків Данилишина й Біласа перед польським судом і в обличчі смерти, як теж і їхня загибель з рук польського ката, мали велетенське морально-політичне значення для піднесення патріотичних почувань українського народу й гартування його в боротьбі проти польського окупанта і для зміцнення актуальности української проблеми на зовнішньому відтинку. Все ж той факт, що під час нападу згинуло двох бойовиків ОУН, а у висліді процесу дальших двох, – мусів викликати застереження щодо технічного боку підготови нападу на поштовий будинок у Городку.
Тому полк. Коновалець, одержавши звідомлення про хід нападу, писав до Сеника, тодішнього бойового референта Проводу Українських Націоналістів:
„Цей випадок з точки зору відповідальности КЕ за підготову і вибір об'єкту, Ваших розмов і доручень, даних у цій справі „Новому” тощо – є рішуче каригідним. Нічого спільного з цією заввагою не може мати поведінка тих, які з наказу взяли участь у нападі; справжній героїзм Данилишина й Біласа, виявлений на процесі, тим більш обтяжують тих, хто давав накази виконувати того роду акцію. Супроти цього, прошу викликати з Бази[181] даних людей і перевести з ними слідство, або вислати звідси до Бази когось із виразним дорученням зібрати там на місці потрібний матеріял, щоб таким способом Устійнити, хто саме, безпосередньо чи посередньо, несе вину і відповідальність за згаданий випадок. Маємо тут справу не лише із злим підготуванням акції, але теж і з виразним невиконанням доручень, переданих Вами для КЕ від імени Проводу ОУН”.[182]
Володимир Мартинець – голова, Омелян Сеник – обвинувач, полк. Роман Сушко – оборонець, Євген Врецьона – секретар суду. Обвинувачення скеровувалось, у висліді проведеного слідства, зразу лише проти Крайового провідника Богдана Кордюка-”Нового”, але згодом поширилося й на фактичного керівника акції в Городку – Миколу Лебедя-”Марка”.
Познайомлений із вислідом слідства, полк. Коновалець, як Голова ПУН, так з'ясував свою думку організаційному судові:
„Щодо самого присуду, то, на мою думку, — за невиконання доручень і за незадовільну підготову акції слід усунути „Нового” з поста провідника КЕ ОУН; а щодо дальшого його використання в Організації, то суд може залишити це моїй децизії”.
Організаційний суд у своїй постанові приєднався до суґестії Голови ПУН: Кордюка-”Нового” знято з поста Крайового провідника, Лебедя-”Марка” виправдано і запропоновано доручити йому виконати нову відповідну акцію для повного реабілітування себе в опінії членства.
Щодо дальшої долі „Нового”, полк. Коновалець доручив: „Щодо того, що далі робити з „Новим”, то треба буде за можливістю виконати дану йому свого часу обіцянку і після вакацій стягнути його на рік до Карпата[183] як стипендиста”. Це доручення було виконане і Кордюк-”Новий” опинився в Берліні для докінчення своїх студій.
Богдан Кордюк-”Новий”, з наказу Проводу ОУН, виїхав на початку січня 1933 року. Провід Організацією на ЗУЗ у час його неприсутности перебрав його заступник Степан Бандера. Але поки справа Кордюка, як Крайового провідника, не була остаточно вирішена, так довго Бандера залишався формально „виконуючим обов'язки Крайового провідника на ЗУЗ”. Такий стан тимчасовости тривав до червня 1933 року, поки не було видано вирішення Організаційного суду в справі „Нового” і затвердження того вирішення ПУН- ом.
РОЗДІЛ 4
